— Яке це має значення? — обурився Сенгстром. — Хіба не досить того, що я ладен заплатити…
— Уявіть собі, має значення. Я повинен переконатися, що ви гідні одержати те, що я можу вам дати. А ні — то… — Він знизав плечима.
— Гаразд, — буркнув Сенгстром. — «Кого» — свою дружину. «Навіщо»…
Він почав довгу оповідь. А коли вже закінчував її, зашуміла й кавоварка. Аптекар на хвилю урвав розповідь Сенгстрома й наповнив чашечки. Попиваючи каву, Сенгстром закінчив свою історію.
Маленький аптекар кивнув.
— Справді, я інколи готую отруту, яку неможливо виявити в трупі. Причому я даю її безплатно, коли вважаю випадок вартим того. Я вже допоміг багатьом убивцям.
— Чудово! — сказав Сенгстром. — Тоді, будь ласка, дайте її і мені.
Аптекар посміхнувся.
— А я вже дав. На той час, коли збирався налити вам кави, я вирішив, що ви заслуговуєте на це. Ви одержали отруту, як я вже казав, безплатно. А от за протиотруту нам доведеться заплатити.
Сенгстром зблід. Він, звичайно, передбачав можливість обману чи шантажу, але слова аптекаря приголомшили його. Він вихопив з кишені пістолет.
Маленький аптекар засміявся.
— Облиште це. Хіба ви знайдете протиотруту серед тисячі цих скляниць? — Він показав на полиці довкола. — Скоріше знайдете ще сильнішу отруту. Ну, а коли гадаєте, що я брешу й що насправді ви не отруєні, — тоді стріляйте! Відповідь ви дістанете за три години, коли отрута почне діяти.
— Скільки? — гарикнув Сенгстром.
— Цілком помірна ціна. Тисяча доларів. Зрештою, людині треба жити. І навіть коли її хобі — запобігати вбивствам, чому б їй не заробляти на цьому гроші, чи не так?
Сенгстром пробурмотів щось незрозуміле, поклав пістолет на стіл, але так, щоб у першу-ліпшу мить його схопити (хтозна, може, він ще скористається з нього, коли одержить протиотруту?) і дістав гаманець. Відрахував тисячу стодоларовими банкнотами й поклав їх перед аптекарем.
Той не став одразу ж рахувати їх, а сказав:
— І ще одна умова — задля безпеки вашої дружини і моєї. Ви напишете зізнання в своєму намірі — гадаю, минуломунамірі — вбити дружину. Потім зачекаєте, доки я надійшлю його одному моєму другові — він із службового обов'язку якраз займається розслідуванням убивств. Друг зберігатиме це як доказ на той випадок, якщо ви колись усе-таки вирішите вбити свою дружину. Або мене, як на те пішло. А коли ваша сповідь лежатиме в поштовій скриньці, я повернуся, нічого вже не побоюючись, і дам вам протиотруту… Ось вам папір і перо. Стривайте, є ще одна річ, хоч я і не наполягаю на цьому. Допоможіть мені, будь ласка, поширити чутки про мою супер отруту, гаразд? Як знати, містере Сенгстром… коли маєш ворогів, життя, яке ти рятуєш, цілком може виявитись твоїм власним, чи не так?
РЕЙМОНД ЧАНДЛЕР (1888–1959) — відомий американський письменник, визнаний класик сучасного детективного жанру, один із засновників так знаного «жорстокого детективу». Перу Чандлера належать романи «Глибокий сон» (1939), «Прощавай, кохана» (1940), «Високе вікно» (1942), «Дама в озері» (1943), «Задовге прощання» (1953), «Що раз» (1959), багато оповідань і повістей. Повість «Золоті рибки» та «Постріли в ресторані Сірано» вперше надруковані в 30-х роках.
Реймонд Чандлер
ЗОЛОТІ РИБКИ
Повість
Переклад: Дмитро Стельмах.
Перекладено за виданням: Raymond Chandler. Goldfish. R. Chandler. Stories. Penguin Books Ltd., 1965.
Того дня роботи я не мав, отож нарешті випала нагода побайдикувати. Теплий поривчастий вітрець віяв у вікно контори, і сажа, що вилітала з димарів готелю «Меншн-Хаус» по той бік вулиці, пилком осідала на блискучу поверхню мого столу.
І ось тільки-но я подумав, що не гріх уже і пообідати, як до мене завітала Кейті Хорн.
Це була висока, вже підтоптана на вигляд білявка з сумними очима. Колись вона служила в поліції, але втратила роботу, вийшовши заміж за дрібного шахрая Джонні Хорна, — він виписував чеки на одержання грошей з банківських рахунків, яких насправді не існувало. Кейті сподівалася наставити його на путь істини. Та в неї нічого не вийшло! І тепер вона чекала, коли чоловіка звільнять з тюрми, щоб спробувати перевиховати його ще раз. А поки що торгувала сигаретами у вестибюлі «Меншн-Хаус» і все дивилася, як повз неї, попахкуючи дешевими сигарами, сновігають дрібні пройдисвіти. Час від часу вона позичала котромусь із них доларів десять за умови, що він ушиється з міста. Отака була Кейті Хорн.
Вона сіла, відкрила свою чималеньку лискучу сумочку, дістала коробку сигарет і прикурила від моєї настільної запальнички. Потім випустила цівку диму й, дивлячись на неї, наморщила носа.
— Ти коли-небудь чув про Лендерові перли? — спитала Кейті й відразу додала: — Ого! Шикарний костюмчик! Синій серж! Якщо судити з того, як ти одягнений, то на твоєму банківському рахунку є грошики!
— Ні, — відказав я. — Про Ліндерові перли я ніколи не чув і грошей на моєму рахунку немає.
— Тоді як ти подивишся на пайку в двадцять п'ять тисяч?
Я взяв з її коробки сигарету, закурив. Кейті підвелася, зачинила вікно і промовила:
— Цього смердючого готелю з мене досить і на роботі. — Тоді знову сіла й повела далі: — Ця справа тягнеться вже п'ятнадцять років. Хлопцеві припаяли п'ятнадцять років, він відсидів їх у в'язниці в Лівенворті і вже чотири роки, як на волі. Один багатий лісоторговець з півночі на ім'я Сол Ліндер купив їх для дружини — я кажу про перли. Тобто він купив дві штуки. Викинув, двісті тисяч!
— Двісті тисяч! Видно, він повіз їх на тачці!
— Бачу, в перлах ти нічогісінько не тямиш, — сказала Кейті. — Річ не тільки в тому, які вони завбільшки. Так чи інакше, тепер вони коштують ще більше, та й винагорода в двадцять п'ять тисяч, яку запропонувала страхова компанія «Релайєнс», усе ще в силі.
— А-а, он що! — зрозумів я. — Виходить, їх хтось поцупив.
— Ну от, здається до тебе дійшло. — Вона поклала сигарету в попільницю, навіть не загасивши її, як це часто роблять жінки. Я загасив сигарету сам.
— За це, — провадила Кейті, — того хлопця й запроторили в Лівенворт. Але їм так і не вдалося довести, що перли взяв він. То було пограбування поштового вагона. Хлопцеві пощастило якось сховатися в ньому, потім десь у Вайомінгу він застрелив службовця, вигріб рекомендовані бандеролі і сплигнув з поїзда. Схопили його вже в Британській Колумбії [9]. Але перлів так і не знайшли — в усякому разі, тоді. А хлопця взяли. Дали довічне ув'язнення.
— Відчуваю, це довга історія… Давай вип'ємо.
— Я ніколи вдень не п'ю. А то можна спитися.
— А що робити ескімосам? — спитав я. — У них там ціле літо день.
Кейті подивилась, як я дістав невеличку пласку пляшку, і повела далі:
— Його звали Сайп. Уоллі Сайп. Він упорав те діло сам. І нікому не прохопився й словом. Пізніше, через п'ятнадцять років, йому пообіцяли амністію, якщо він поверне гроші. Хлопець віддав усе, крім перлів.
— А де ж він їх сховав? Може, в капелюсі?
— Послухай, мені не до жартів. Я знаю, як дістатись до тих кругляків.
Я затулив долонею рота й прибрав серйозного вигляду.
— Хлопець сказав, що ніколи не тримав цих перлів у руках, і йому майже повірили. Принаймні його амністували. І все ж таки перли в поштовому вагоні були серед рекомендованих бандеролей, і більше їх уже не бачили.
У мене задерло в горлі. Але я нічого не сказав.
— Кейті розповідала далі:
— Якось у Лівенворті, всього-на-всього один раз за всі ті роки, Уоллі Сайп вижлуктив цілу пляшку дешевого віскі, і в нього розв'язався язик. А в камері з ним сидів один маленький чоловічок на ім'я Чистильник Мардо. Він щось там підчищав на двадцятидоларових банкнотах і дістав за це два роки і три місяці. Сайп і розказав йому, що закопав свої перли десь в Адайхо.
Я трохи подався вперед.
— Помалу доходить, еге? — промовила Кейті. — Ну, слухай далі. Чистильник Мардо наймає в моєму будинку кімнату, а на думці у нього одне — кокаїн. До того ж він розмовляє вві сні.