Вона була в елегантному синьому костюмі. Капелюшок у вигляді перекинутого блюдця чіткою лінією окреслював її чоло. Поверх вух з-під капелюшка вибивалося лискуче чорне волосся. Очі блакитно-сірі, холодні і якісь легковажні. Обличчя в дівчини було молоде, свіже, тендітне і водночас тверде, як сталь.
— Годі, Кармаді. Лягай і відсипляйся. З тобою все ясно.
Спотикаючись, зважуючи в руці свою «іграшку», я рушив на дівчину. Але вона лише похитала головою, її обриси почали розпливатися. Револьвер в її руці міняв форму від тунелю до зубочистки.
— Не роби дурниць, Кармаді, — попередила вона. — Ти кілька годин поспиш, а ми за ці кілька годин дещо встигнемо зробити. Не змушуй мене стріляти. Я не жартую.
— А хай тобі трясця! — процідив я. — Ти пальнеш, я знаю.
— Це ти правду кажеш, котику. Я — жінка, яка робить усе по-своєму. Ось так. Сідай.
Підлога раптом підскочила й вдарила мене. Я сів на неї, як сідають на пліт у штормову погоду. Потім уперся долонями і став рачки. Та підлоги я не відчував. Руки мої оніміли. Оніміло все тіло. Я намагався не зводити з неї очей.
— Ха-ха! Ж-жінка в-вбивця! — захихотів я.
Вона холодно зареготала мені в обличчя, та її сміху я майже не почув. Тепер у моїй голові гупали барабани — воєнні барабани з далеких джунглів. На мене накочувалися хвилі світла, темні тіні й шелест, схожі на шум вітру у верхів'ях дерев. Я не хотів лягати. І все ж таки ліг.
Десь із далеку долинув голос дівчини. То був голос ельфа.
— Усе на двох, так? А йому не сподобались мої методи, так? Що ж, хай Бог благословить його щедре, добре серце. Ми про нього подбаємо.
Коли я вже відпливав у морок, мені невиразно почувся якийсь різкий звук. Я думав, то вона пристрелила Медера. Та де там! Дівчина просто допомогла мені скоріше відплити — моєю власною свинчаткою.
Коли я прочумався, була ніч. Щось гучно луснуло у мене над головою. У відчиненому вікні блимнуло жовте світло, вихопивши з темряви стіну високого будинку. Потім щось луснуло знов, і світло згасло. То на даху спалахувала реклама.
Я встав з підлоги, як людина, що вилазить із густої багнюки. Доплентався до умивальника, хлюпнув водою в обличчя, помацав голову й поморщився. Ледве діставшись до дверей, знайшов рукою вимикача.
Навколо столу валялися розкидані папери, зламані олівці, конверти, порожня бура пляшка з-під віскі, недопалки. Всюди попіл, сміття з нашвидкуруч витрушених шухляд. Я не став порпатися в цьому мотлосі. Я вийшов з контори, спустився в труському ліфті вниз, заглянув у бар, хильнув коньяку, потім знайшов свою машину й поїхав додому.
Переодягнувшись, я спакував сумку, випив трохи віскі й узяв трубку — мені хтось дзвонив. Було десь пів на десяту ранку.
Голос Кейті Хорн сказав:
— Виходить, ти ще не поїхав. Я так і думала.
— Ти сама? — через силу запитав я.
— Так, тепер сама. Але в мене було повно лягавих. Сиділи кілька годин. Хоча виявились досить люб'язними, навіть співчували мені. Вони гадають, що хтось зводить давні рахунки.
— І твій телефон тепер, мабуть, прослуховують? — прогарчав я. — Куди це я повинен був їхати?
— Ну, сам знаєш. Мені сказала твоя дівчина.
— Така невисока, чорнява? Дуже самовпевнена? Її звати Керол Донован?
— У неї була твоя візитка. А що, хіба…
— Немає в мене ніякої дівчини, — сказав я просто. — Але б'юсь об заклад, що зовсім випадково — ти про це навіть не подумала — з твого язика зірвалась одна назва — назва міста на півночі. Правда ж?
— П-правда, — ледве чутно призналася Кейті. Нічним літаком я вилетів на північ.
Коли не брати до уваги головного болю і невтолимого бажання напитися крижаної води, то політ був досить приємний.
Готель «Сноквелмі» в місті Олімпія містився на вулиці Кепітел-вей навпроти звичайного міського парку, що займав площу одного кварталу. Я постояв біля дверей кав'ярні, потім пішов пагорбом униз — туди, де останній, геть пересохлий рукав протоки Пуже гнив за рядом тепер уже нікому не потрібних причалів. Попереду все було завалене стосами колод, і старі діди вовтузилися серед тих колод або сиділи на ящиках із люльками в зубах. Вивіски за їхніми спинами повідомляли: «Дрова й тріски. Доставка безплатна».
Далі здіймався крутий пагорб, а на тлі синьо-голубого неба стояли розкішні північні сосни.
Двоє дідів сиділи на ящиках метрів за шість один від одного, але думали вони кожен про своє. Я підійшов до одного з них. На ньому були вельветові штани й те, що колись було вовняною курткою в чорну і червону клітку. На його фетровому капелюсі відбилося двадцять шарів поту — видно, кожен шар відповідав одному літу. В лівій руці старий стискав коротку чорну люльку, а брудними пальцями правої неквапно, обережно і з величезною насолодою висмикував із власного носа довгу покручену волосину. Я поставив ящика, сів, натоптав люльку, розкурив її і пихнув димом. Потім показав рукою на воду й промовив:
— І не скажеш, що вона впадає десь у Тихий океан. Старий звів на мене очі.
— Мертвий закуток… — провадив я. — Тихе, спокійне у вас містечко. Мені такі подобаються.
Старий мовчки дивився на мене.
— Б'юсь об заклад, — вів я далі, — той, хто пожив у такому місці знає усіх жителів. Та й в околицях теж.
Тоді він спитав:
— І скільки ж ви ставите?
Я видобув з кишені срібного долара. В цих місцях їх і досі можна побачити. Старий оглянув монету, кивнув головою, а тоді несподівано різко висмикнув з ніздрі волосину й заходився розглядати її на світло.
— Ви програєте, — зауважив він.
Я поклав долара собі на коліно й спитав:
— Ви знаєте кого-небудь у цих краях, хто тримає золотих рибок?
Старий не зводив погляду з долара. Другий дід, що сидів неподалік, був у комбінезоні й туфлях без шнурків. Він теж глипнув на долар. А тоді обидва одночасно сплюнули. Перший старий повернув голову й щосили загорлав:
— Ти знаєш, хто тут розводить золотих рибок?
Другий сплигнув з ящика, схопив велику сокиру, поставив вертикально колодку й, рубонувши її, розколов навпіл. А тоді переможно глянув на першого й крикнув:
— Не такий уже я й старий!
Перший пояснив:
— Трохи недочуває.
Він поволі підвівся й рушив до халупи, побудованої із старих, різних завдовжки дощок. Зайшовши всередину, грюкнув дверима.
Другий дід спересердя кинув сокиру на землю, плюнув у бік зачинених дверей і проходом поміж стосів дров пішов собі геть.
Двері халупи прочинилися, і з них вистромив голову старий у вовняній куртці.
— Краби з каналізації, та й годі! — випалив він і знову зачинив двері.
Я сховав долара в кишеню і знову рушив на пагорб. Я вже бачив, що не скоро навчуся розуміти їхню балаканину.
Кепітел-вей тяглася з півночі на південь. Похмурий зелений трамвай сунув уздовж вулиці в бік району, що називався Тамуотер. Вдалині я бачив якісь державні установи. їдучи на північ, я проминув два готелі й кілька крамниць. Далі було перехрестя. Дорога праворуч повертала до Такоми й Сіетла. Та, що ліворуч, вела через міст до півострова Олімпік.
А відразу за перехрестям вулиця раптом ставала старою, обшарпаною, асфальт на тротуарі весь у вибоїнах, китайський ресторанчик, обклеєний афішами кінотеатр, ломбард. Вивіска, що виступала над брудним тротуаром, сповіщала: «Все для курців». А нижче маленькими літерами — так, ніби господар сподівався, що їх ніхто не помітить, стояло: «Більярд».
Я проминув полиці з журналами в строкатих обкладинках, стіл-вітрину на сигари, де тепер лежали самі мухи, і ввійшов усередину. Ліворуч була дерев'яна стойка, кілька гральних автоматів і єдиний більярдний стіл. Троє підлітків крутилися біля гральних автоматів, високий худорлявий чоловік з довгим носом і зовсім без підборіддя грав сам із собою в більярд; в зубах у нього стриміла погасла сигара.
Я сів на високий табурет. Лисий чоловік із важким поглядом підвівся за стойкою зі свого стільця, витер руки об цупкий сірий фартух і зблиснув до мене золотим зубом.
— Ковток віскі, — сказав я. — Ви не знаєте, тут тримає хтось золотих рибок?
— Угу, — озвався чоловік. — Ні.