Слово «подяка» обурило жінку.
— Нахабний мерзотнику! — скрикнула вона. — Хай тобі пуття не буде!
Взагалі Мошка завжди намагалася бути охайною як у поведінці, так і в мові. Інколи, однак, давні звички давалися взнаки. Зрештою, вдома однаково нікого, крім неї, не було. Яцек ще не повернувся з інституту. Жінка опустила руку з листом на коліна й важко зітхнула. Звідки ж узяти іще сто тисяч? Продати всі свої коштовності вона не могла: чоловік і так вже двічі питав, де поділося кольє, — адже вона отримала що прикрасу на десяту річницю шлюбу. Довелося нашвидкуруч вигадувати: мовляв, здала в ремонт, бо защіпка зіпсувалася. Може, він згодом забуде? А вона тим часом постарається придбати щось штучне, схоже бодай зовні. Так, так, нещодавно вона бачила подібну річ у магазині «Яблонексу». Якщо не придивлятись уважно…
Добре, але що ж робити зараз? До понеділка лишилося сім днів — аж надто мало, щоб десь добути таку суму. Хотілося вірити, що третього листа не буде. Жінка ходила по кімнаті, час від часу покушуючи губу й хмурячи тоненькі, старанно вищипані брови. Вона поглядала то на сервант із старовинною порцеляною, то на картини, затримала погляд на срібних свічниках — ні, усе це ні до чого. Яцек одразу помітить «утрату майна». Одного разу Мошка необачно подарувала черговому коханцеві чудову японську філіжанку з блюдцем, вишукану, з тонюсінької порцеляни — крізь неї можна було дивитися майже як крізь скло. Тоді довелося з каяттям зізнатися Яцекові, що вона необережно упустила чашку додолу… Яцек повірив, але добряче її вилаяв.
Міркуючи таким чином, вона ввійшла до кабінету й усілася за старий палісандровий письмовий стіл. Яцек принагідно за безцінь купив його в приятеля, котрий з якихось там причин емігрував. Згодом докупив крісло, оббите брунатною шкірою, — і кімната наче перетворилася, набула вигляду приміщення, де працює вчений, мислитель. Про це свідчили й стелажі від підлоги до стелі, заставлені книжками.
Моніку не цікавили ні стіл, ані книжки. В них вона заглядала вряди-годи, а тепер бездумно блукала поглядом по стінах, по столі, по шухлядах. Висунула одну, потім другу. Там було безліч документів, рахунків, кілька офіційних листів, паспорт Яцека, його ощадна книжка. Жінка глянула на останній рядок. Дванадцять тисяч. Дрібниця… Тоді сягнула в глибину шухляди й витягла чекову книжку. В ній лежала маленька картка — повідомлення про стан банківського рахунку.
Ссрце Мошки застукотіло. Двісті сорок шість тисяч!.. Намір ще остаточно не конкретизувавсь, але вона взяла паспорт чоловіка і почала уважно вивчати підпис. Яцек завжди підписувався однаково: трохи скошеним почерком, великими виразними літерами. Такі самі підписи вона побачила й на кількох документах у шухляді. Жінка поглянула на годинник: близько полудня. Яцек повернеться лише за кілька годин. Досить часу, щоб…
— Дурепо! — вилаяла вона себе. — Якщо я навіть ідеально підроблю його підпис, то Яцеком від того все одно не стану. У банку ж його знають, без доручення гроші все одно не виплатять. Ні, ця ідея теж ні до чого.
Моніка знову заходилась нишпорити по шухлядах. Десь у самому низу, за якимись рукописами та записниками, лежала невеличка, схожа на срібну — бо досить важка — замкнена шкатулочка. В замку стирчав ключик. Моніка швидко поставила її на стіл і відімкнула. Всередині лежало кілька золотих монет, дві масивні обручки й перстень з каменем, у якому жінка відразу розпізнала смарагд. Досі вона ще ні разу всього цього не бачила. Обручки належали батькам чоловіка — вона дізналася про це, глянувши на викарбувані імена й дату шлюбу.
Моніка зважила монети на долоні. Дві по двадцять доларів, одна з російським написом — напевно, царська. І ще золотий дукат. Дивно, що Яцек тримав усе це в шухляді, а не сховав надійніше. Й ніколи їй не показував — це вже було просто образливо. Невже не довіряв?
— От і добре, — мугикнула вона.
Моніка забрала вміст шкатулки, загорнула в хусточку, а саму шкатулку замкнула на ключ і знову поклала до найнижчої шухляди, на самісіньке дно, туди, де вона раніше й лежала. Потім поприбирала на столі, пішла до своєї спальні і сховала знайдений скарб у шухляду свого письмового столика. Ключа поклала в сумочку. Тепер треба було винайти спосіб перетворити знахідку на гроші, та ще й отримати якнайкращу ціну. Трохи шкода було персня — занадто гарний… Та що робити? Все одно не носитиме, бо як угледить Яцек… Зрештою, може, вистачить монет і обручок? Ну, хоч би на перший час, а там побачимо…