На сходах було темно. Жінка терпляче стояла, але ліфтом ніхто не піднімався, в будинку панувала тиша. В напівтемряві Моніка бачила свою торбу з грішми на дверях дев'яносто другої квартири — номер вона запам'ятала. Минуло хвилин двадцять. І раптом щось упало їй на голову — якийсь мішок чи клунок, крикнути вона не встигла, потім щось заткнуло їй рота, здавило шию. Моніка відчула біль, неймовірний жах, ноги в неї підігнулися, вона втратила свідомість.
Мабуть, Моніка зсунулася зі сходів на площадку й ударилась об поруччя, бо опритомніла від болю в нозі. Вона трохи полежала, поки збагнула, де вона с й що тут робить. Того мішка на голові вже не було, тільки пересохло в горлі та боліли в'язи. Помацавши довкола себе руками, Моніка знайшла сумочку, важко підвелась і тут-таки поглянула в лівий коридор. Торба з грошима зникла. Однак Моніка відчула, що не зважиться туди піти подзвонити, а може, й порозмовляти. Ні! З неї було досить, воно воліла якнайшвидше додому.
Ніхто не забрав із сумочки ні ключів, ані чогось іншого. Ну, зрозуміло: якщо шантажист задурно дістав сто тисяч (власне кажучи, вже не сто, а двісті, не рахуючи тих, що отримав від Казика), то навіщо йому такі дрібниці, як портмоне чи пудреничка?
«Вольво» стояв на майданчику. Моніка якийсь час нерухомо сиділа в машині, намагаючись відновити в собі хоч якусь психологічну рівновагу. Раптом вона згадала, що так і не довідалась, хто мешкає у дев'яносто другій квартирі. Знову піти?.. Та чи варто? Може, завтра, коли скрізь ходитимуть люди і вже не буде цієї зловісної нічної тиші?
За годину, лежачи на своєму дивані і потираючи вдарену ногу, вона міркувала над тим, хто б це міг накинути їй на голову мішка. Чи це був той шантажист? Чи, може, лише його спільник? Навіщо він це зробив? І Моніка сама собі і відповіла: щоб вона не могла дізнатися, хто він.
Ранком наступного дня зателефонував Казик; він обережно спитав, чи Моніка сама в кімнаті. Вона запропонувала негайно зустрітися. Коханці знов зійшлися в тому ж маленькому кафе, й Казик трохи здивовано спитав, що з нею трапилося.
— Ти не одержав другого листа? — натомість запитала Моніка.
— Ні, я ж виїздив до Кракова й Катовіц, а повернувся лише вчора вночі. А ти дістала?
— Так.
Вона докладно розповіла про події минулого вечора. Казик нахмурився, потім здригнувсь, провів долонею по лобі й збентежено проказав:
— Боюся, що й мені надійшов лист, але його отримала дружина… Вона взагалі не читає адресованих мені листів, але… могла припустити, що йдеться про якусь важливу справу, а мене саме немає у Варшаві. Хай йому чорт! — вилаявся він. — Ах, якби я знав, про що там ішлося!
— Певно, шантажист і від тебе вимагав другий внесок. Ну й зрозуміло, вказував місце, день, годину. Ти з дружиною ще не розмовляв після повернення?
— Я повернувсь аж опівночі, — завагався він, поглянувши на Моніку спідлоба. — Ти ж знаєш, у неї окрема спальня. А вранці, коли вона пішла до бару, я ще спав. Я ж і гадки не мав, що може надійти другий лист; якби здогадався, був би обшукав усю квартиру. Так, так… на мене, здається, чекає неприємна розмова. Доведеться щось вигадати…
— Облиш! Досить займатися собою! — роздратовано перебила Моніка. — Ти б краще поцікавився моїми справами. Я хочу, щоб ми зараз поїхали разом до того будинку на Крайовій. Маємо адресу, прізвище — отже, треба порозмовляти з цим чоловіком, він однаково не дасть нам спокою. Я мушу дізнатися, хто він. Ти не знаєш ніякого Борейка?
— Ні… Слухай, невже ми повинні отак одразу туди їхати? — В голосі його вона відчула побоювання — і це ще більш роздратувало її.
— Так, повинні! — відповіла вона. — Зрештою, ми обоє в цьому зацікавлені, а ти ж не жінка, щоб… — Вона урвала, бо речення було досить образливе.
— Та добре вже, добре, — покірливо згодився він, почервонівши.
Вони вийшли на вулицю й сіли у «вольво».
Як і минулого вечора, Мошка припаркувала машину на майданчику біля Крайової. У вестибюлі вони зупинились перед списком мешканців.
— Який номер? — спитав Казик.
— Дев'яносто другий.
Він знайшов, вказав пальцем:
— Дивись, тут прогалина. Прізвища взагалі немає. Ти не переплутала номер? Хоча… подивись-но, ніякого Борейка немає й в інших квартирах.
— Їдьмо на восьмий поверх!
Коридор був порожній, але в будинку вирувало життя: за дверима чулися кроки, лунали дитячі голоси, бряжчали кришки каструль, гавкали собаки. Моніка й Казик підійшли до останніх дверей.