— В мене є диплом… — прошепотів той.
— Справжній чи десь куплений?
— Справж… — Завадовський осікся й довго мовчав, губи його нервово тремтіли. Нарешті він глухо відповів: — Куплений…
Хоча така купівля вже сама по собі була злочином, Бялецький полегшено зітхнув. Здасться, врешті надибав причину шантажу. Отже, хтось про це знав. Але Завадовському сорок два роки — чому ж той шантажист отак довго вичікував?
— Ви передавали препарати тому, в кого колись купили диплом?
Затриманий ствердно кивнув головою.
— Він жадав од вас наркотиків або грошей?
— Спочатку грошей. Я погодився… але потім грошей більше не було… Тоді він сказав, щоб… наркотиками…
— Він наркоман?
— Не знаю.
Бялецький подивився на чоловіка, що сидів перед ним, так наче вперше його побачив. І в цьому повторному відкритті справді було щось дивне: ось перед тобою сидить шановний фахівець, інженер-хімік, і він виявляється… а ким, власне кажучи?
— Що ж ви насправді скінчили?
— Ліцей[3].
— А на хімічному факультеті вчилися чи ні?
— Та вчився… але після першого курсу покинув.
— Чому?
— Не пішло навчання. Тоді я перейшов до економічного технікуму, скінчив два курси й…
— Знову покинули?
— Так. Тоді пішов працювати. В приватну електротехнічну майстерню. Це було не в Варшаві, сюди я приїхав пізніше. А диплом… Це диплом Гданського політехнічного інституту.
— Не розумію: як ви могли працювати інженером-хіміком, не маючи освіти?
— А я займався самоосвітою. Це вже коли трохи постарішав і порозумнішав. До того ж і робота мене зацікавила — от я і втягся.
— Чому ж не пішли вчитися заочно?
Завадовський іронічно посміхнувся.
— Не міг, — відповів він. — Тоді усім стало б відомо, що…
— Так, так, — поспішно згодився прокурор. — Ну, коли ви вже мені стільки розповіли, то, гадаю, скажете, і хто вас шантажував? Хіба не могло статися, що ця людина шантажує й інших осіб? Погодьтесь — ми повинні запобігти цьому, правда ж?
— Та я його не знаю, — відповів інспектор з усією щирістю, і Бялецький здивовано втупився в нього.
— Тобто як — не знаєте?! Як же ви тоді з ним контактували?..
— Я скажу про диплом… Це було в Гданську. Одного разу я звірився колезі по роботі, електротехнікові, що не маю достатньої освіти. Той запропонував мені допомогти, як він висловився. В нього був знайомий, що за гроші міг дістати диплом політехнічного інституту. Гроші я мав, бо заробляв тоді непогано, тож і погодився. Передав колегою свою фотографію, анкету, ну й, зрозуміло, гроші.
— Скільки?
— Три тисячі. А за тиждень отримав документи.
— Колега не розповідав вам, хто постачальник документів?
— Ні. Та я й не допитувався. Мені ж було все одно, головне — я отримав диплом.
— Як прізвище того вашого колеги?
— Його прізвище Ясинський, а звуть, здається, Едвардом, точно не пам'ятаю. Його вже немає в Польщі.
— А коли з'явився цей шантажист? І як він вас знайшов?
— Анкету мою він читав, фотографію бачив. А як розшукав у Варшаві — не знаю, він не казав. Якось опівдні, восени минулого року, я йшов з роботи. Коли зупиняється таксі, вилазить чоловік у темних окулярах, капелюсі, плащі з піднятим коміром — наче з пригодницького фільму. Називає мене на прізвище і каже, що має до мене важливу справу. Ми йшли вулицею, людей було небагато, падав сніжок… Ось тоді і нагадав мені про справу з дипломом і зажадав грошей.
— Таксі рухалося за вами?
— Ні.
— І що? Ви отак легко дозволили себе шантажувати?
Завадовський пильно поглянув на прокурора і знизав плечима.
— Це вам легко про таке говорити, — відповів він. — А я на той час уже досить довго працював у кооперативі як фахівець з вищою освітою, був одружений, влаштував своє життя й гадав, що спокійно доживу віку. Й ось мені нагадали, що все це базується на хисткій основі, на шахрайстві. Я злякався…
— Ви не радилися з дружиною?
— Я все зважив і вирішив, що немає потреби. Вона втратила б довіру до мене. Розумієте, я одруживсь із дівчиною з так званої «доброї родини», її родичі ніколи б мені цього не пробачили.
— Тому ви й воліли платити?
— Так. Зараз уже можу зізнатися: інколи мені кортіло вбити того чоловіка. Звільнитися від нього. Але він наче це відчував, бо жодного разу не дав мені ані найменшої змоги для такого вчинку. Час від часу телефонував, визначав умови. Потім ми зустрічалися, завжди ввечері, завжди на околицях міста. Він з'являвся зненацька, я ніколи не міг зорієнтуватися, з якого боку він з'явиться, — цей пройдисвіт наче виникав із стіни або з дерева в парку. І завжди в темних окулярах — вони майже затуляли його обличчя. Пакунок з наркотиками він брав у мене лівою рукою, бо в правій тримав пістолет. Потім зникав. Я нічого не міг удіяти.