— Слухай, може, ти справді помилилась адресою? — напівпошепки звернувся він до жінки.
— Та ти що! — роздратовано відповіла Моніка. — Я при своїй пам'яті, просто цей шахрай, цей…
— О, перепрошую! — Ювелір підвищив голос. — Я не дозволю себе ображати. Зараз викличу міліцію й поскаржуся. Нехай негайно проведуть обшук як у майстерні, так і в помешканні. Гарантую — вони не знайдуть ніяких золотих монет, бо їх там ніколи не було. Тому дозвольте побажати вам усього найкращого! — Він вийшов з-за прилавка, навстіж відчинив двері й промовистим рухом запропонував обом залишити майстерню.
— Чи бачив хто, як ти продавала йому монети? — спитав Казик, розгублено дивлячись на Моніку.
— Ні.
— І розписки він тобі не давав?
— Ти що, жартуєш? Хіба в таких справах дають розписки?
— Тоді, люба… нічого не вдієш. Доведеться йти звідси. Було чи не було — тепер однаково не доведеш.
Ювелір провів їх глузливою посмішкою й грюкнув дверима. Якийсь час вони стояли біля машини, не знаючи, що робити.
— Моніко, чи твоєму чоловікові відомо про ваше знайомство з ювеліром? Він міг би у разі потреби засвідчити, що в тебе справді були такі коштовності.
Жінка перелякалася. Вона ж не казала коханцеві, кому насправді належали монети.
— Нізащо в світі! — скрикнула вона. — Яцек не повинен про це дізнатися — ні про монети, ні про ювеліра.
Казик поглянув на неї, відкопилив губу й глузливо проказав:
— Зізнайся, він був твоїм коханцем?
— Тоді я ще не знала тебе, — неохоче відповіла жінка.
— А коштовності поцупила в чоловіка?
Моніка відвернулася, щоб він не бачив її обличчя. Потім ускочила в машину й рушила так швидко, що він лишився стояти на тротуарі, й досі глузливо посміхаючись.
Скупник чекав. Той, з ким він умовився, досі не підводив, але як ти вгадаєш, удався грабіж, чи ні? Щоправда, цей рудий спритний злодій умів забратися і в неприступні приміщення, пролізти мишачою норою. В нього були тендітні жіночі руки з тонкими пальцями, на які він натягував тонесенькі рукавички. Злодій мав прізвисько Оператор, і скупникові інколи спадало на думку, що, якби цього чоловіка свого часу скерували на іншу стежку, з нього, можливо, виріс би відмінний хірург.
Скупник знав, де сьогодні вночі мав «працювати» злодій, але гарантувати успіх піхто не міг. Проте Оператор вирішив спробувати — йому були вкрай потрібні гроші.
Нарешті, за кілька хвилин до одинадцятої, скупник зачув тихенький умовний стукіт у двері. Він підхопився, вибіг у передпокій і відчинив. Злодій прослизнув досередини, Він був такий дрібненький, що займав дуже мало місця. Казали, нібито він і п'ятдесяти кілограмів не важить — не виключено, що дотримував спеціальної дієти, щоб зберегти таку форму.
Вони ввійшли до кімнати. Горіла лише маленька лампочка, фіранки були щільно запнуті.
— Ну як? — спитав скупник.
Злодій докірливо похитав головою.
— Якби я знав, що це такий пройда, — відповів він, — то пішов би у якесь інше місце. Я намордувався, навовтузився, перекинувши догори ногами все приміщення — і нічого! Ну, тут я розлютився, вийняв у нього з рота кляп, приклав йому лезо до шиї й кажу, що зроблю зараз таку собі невеличку операцію, як не розколеться. Повірте, такі речі мені не до вподоби, мокра робота — це не мій фах. Але він затявся й нічого не каже. Тоді я легенько проїхав по шкірі, неглибоко, проте кров пішла. Отут він мало не зомлів зі страху й усе виляпав.
— Де ж він це переховував? — зацікавився скупник.
— Ви не повірите — носив під сорочкою! Як та баба, що їде на ярмарок. Пошив собі торбинку, та ще й досить елегантну. Ну, я її забрав, знову заткнув йому рота ганчіркою, заліпив пластирем, щоб він передчасно не почав горлати, прив'язав до стільця й пішов. — Оператор витяг з кишені жовту торбинку, важку й пропотілу, розв'язав і сипонув монети на стіл. Там були дві двадцятидоларівки, кілька царських червонців, австрійський дукат, дві масивні обручки зі щирого золота й чотири персні, серед них один з печаткою.
Скупник узяв лупу й заходився розглядати речі; він явно був задоволений. Трохи подумавши, відсунув убік обручки — на них були вирізьблені якісь імена й дати, а скупник без потреби ризикувати не хотів.
— Віддай їх комусь на переплавку, — порадив він рудому. — Краще за все — Ручці, отому, що в нього годинникарська майстерня. А може, він їх одразу в тебе й купить.
Злодій заперечливо похитав головою.
— Ні, йому не хочу продавати, — сказав він. — Стану поруч і спостерігатиму, як він переплавлятиме, а зливок заберу. Жодних слідів — ось мій принцип.