— Де ви працюєте?
— Ніде. Я інвалід, отримую пенсію.
— Ви знайомі з мешканцями цього будинку?
Скупник знизав плечима, трохи подумав:
— А про кого конкретно йдеться?
— Про гендлярів валютою, — втрутився сержант. — І не лише нею.
— Я не цікавився сусідами і не дуже й знаю, хто чим дихає, — повільно відповів Ураж, — але якщо хтось із нашої вулиці й займається підпільною торгівлею, то в цьому будинку він не живе. Може, в сусідньому? Кажуть, що там діє підпільний шинок, а його власники займаються якимись темними справами. Але я вас дуже прошу, — стиха додав він, — не розголошуйте, що про це вам розповів я. Я тільки-но підлікував свої сухоти…
— Не бійтеся, — сказав капрал, повертаючи йому паспорт. — Це лишиться виключно між нами.
Він відкозиряв, щось буркнув колезі, і обидва пішли. Скупник простежив за ними похмурим поглядом. Його темне зморшкувате обличчя було наче вирізьблене з каменю, великі окуляри в чорній оправі змінювали вираз очей. Увійшовши до брами, він побачив стару перекупку, яка встигла сховатися від міліціонерів у туалеті на подвір'ї. Тепер вона обережно виходила звідти, тримаючи під фартухом кілька пляшок.
— Ну що, пішли? — свистячим шепотом спитала вона, їй бракувало кількох передніх зубів. — Чи ще там?.. Ну, кажіть же!
Він кинув на стару неуважний погляд, од якого старій стало моторошно, вона притислась до муру й замовкла. На сходах скупник перестрів дівчину з третього поверху, яка заохотливо йому всміхнулася. Від неї несло дешевими парфумами і пропотілою блузкою з синтетики.
— Запросили б хоч раз на келишок, — сказала дівчина низьким глухим голосом. — Який же з вас сусіда?
Скупник відсторонив її зовсім байдуже, навіть презирливо. Дівчина почервоніла від образи. Вона вміла плеснути відбірною лайкою, мало хто їй у цьому дорівнював, але зараз не спромоглася вимовити жодного слова. Закусивши губу, вона збігла зі сходів так швидко, як тільки дозволяли високі підбори та самі сходинки — повищерблювані й зрадливі в коридорних сутінках.
Ураж увійшов до кімнати, ввімкнув слабеньку лампочку, сів біля столу й витяг кисет. Він не палив люльку, але це не мало значення. Скупник обережно висипав на стіл тютюн, а потім і те, що було під ним, тоді взяв луну й почав розглядати коштовності, подумки рахуючи:
— Золотий перстень, проба 583… Діамант, мабуть, близько 0,75 карата, треба потім буде перевірити точніше… Золотий перстень, проба 750… ще один діамант, щонайменше 0,55 карата… — Він зважив на долоні. — Вага, скажімо, два вісімсот п'ятдесят. І відшліфований дуже гарно, чистота теж є. Колір… ну, припустімо, задовільний, не будемо вже такі прискіпливі…
Цього року іменини були скромненькі. Перш за все забракло шампанського, чорної ікри, а також грінок із запеченим мозком — фірмової страви господині. Вона зніяковіло пояснювала, що клопоту виявилося багато, а толку мало, але висловила надію, що, незважаючи на це, ніхто голодним не лишиться.
— Люба імениннице, та ви, певно, жартуєте! — засміявся Казимир. — Хіба не вистачить цієї розкішної полядвиці й шинки, соковитої, наче південні плоди? А скільки ще різних делікатесів на столі! Хіба ж не правда?
Данута Пасовська засвідчила свою згоду з чоловіком чарівною усмішкою. Цього вечора на ній була чудова сукня із сріблястої парчі, що спадала аж до п'ят, тримаючись на вузеньких стрічках з тонкого срібного мережива. Від усього того засмаглі плечі здавалися ще привабливішими. Чорне хвилясте волосся облямовувало вузьке обличчя з мигдалевими очима, нагадуючи портрети дам із середньовічних полотен.
Казимир поглядав на неї з явним задоволенням, аж поки хтось із чоловіків сказав напівжартома-напівсерйозно:
— Подивіться лишень, як наш Казик поглинає очима свою дружиноньку! Можна подумати, що вони тільки вчора побралися, хоча вже минуло…
— Тихіше! — перебив його господар. — Хіба можна при жінці згадувати про роки?
Хтось скористувався з нагоди й проголосив тост за вродливих жінок. Почався гомін, видзвонювали келишки, а з другої кімнати долинала музика: господар володів багатою колекцією платівок і закордонним стереофонічним радіо-програвачем-магнітофоном. У цьому домі гостям було добре, хазяїв вони знали давно; товариство складалося з самих «приватників», жодного ока з боку властей не було. Кожен крутився як міг, щоб заробляти більше в такі, безумовно, важкі часи. Кожен мав голову на в'язах, гроші вкладав в іноземну валюту або переховував десь у зарубіжному банку, щоб не дратувати вітчизняні відомства. Політикою ніхто не займався, за ідеологію їм правив бізнес, вони воліли не так «бути», як «мати». Певною мірою навіть були корисними для суспільства, бо володіли різноманітними побутовими майстернями, барами, приватними магазинами та будівельними підприємствами — отже, заповнювали прогалину в державному секторі, яка день у день ширшала, що їх цілком влаштовувало.