Ліс височів над стрімким берегом, над широким плесом річки. Офіцери під'їхали з боку села. Вже здалеку було видно дві машини — патрульну й вантажну, біля яких товклося кілька осіб. «Малюк» відважно подолав калюжу, зо два рази підскочив на вибоях і зупинився біля вантажної з краном.
— Торба з речами потрапила в якусь розколину на дні, — казав поручик — керівник пошуку, супроводжуючи офіцерів до галявини, де було розкладено вміст виловленої торби, — тому сіті й не могли її підхопити. Це пощастило лише аквалангістові. Ось воно, подивіться… — Поручик показував одіж і взуття. — Людина, яка це носила, була або надто вбогою, або неохайною, або й те й те зразу. Тепер усе вже підсохло, можна оцінити якість і міру зносу.
— А черевики? — спитав майор, намагаючись на око допасувати одну з трьох пар до витягненого одягу.
— Черевики теж старенькі, їх дуже давно або й взагалі ніколи не лагодили.
— Можеш хоч приблизно описати людину, яка носила це дрантя?
Поручик трохи подумав.
— Високий, добре збудований. Я виписав тобі на картку розміри черевиків усіх трьох пар, бо не знаю — може, він носив і трохи завеликі, й саме по нозі… А ось елегантним він напевне не був!
— Може, ти й помиляєшся, — пробурмотів Щенсний, але так тихо, що поручик цих слів не почув і повів далі:
— Сорочку ви начебто знайшли у машині, отже, розміри в тебе є. Піджак та штани — це, як кажуть, хто до лісу, а хто к бісу. Ні фірмових етикеток, ані ярликів пральні. Якість середня, елана з домішкою вовни. Капелюх наче з опудала знятий. Торба пластикова, вітчизняного виробництва. Дірява, тому й одяг змокнув.
— Жодних документів, дрібничок?
— Нічогісінько більше. Я шукав плями крові, не знайшов, але треба звернутися до експертів з лабораторії. Відвезеш це лахміття туди?
— Ні, в «малюка» я його не зможу вмістити. Привези до управління сам, у тебе ж великий «фіат». І повідом мене, коли з'явишся.
У квартирі Якуба Уража було зібрано досить багато відбитків пальців. Більшість належала одній особі, й можна було вважати, що то був хазяїн. Однак техніки ще знайшли відбитки щонайменше трьох інших людей. Деякі були досить виразні, інші — слабкі, затерті. Коли Щенсний спитав експерта щодо статі цих трьох, той знизав плечима й зацитував уривок з «Криміналістики» професора Бруно Холиста, де було сказано, що такі оцінки «… або в принципі неможливі, або потребують додаткових деталей».
— То й шукай, магістре, тих деталей! — роздратовано наказав Щенсний. — Ти ж розумієш — у квартирі, де ніколи не відчиняли вікон і не прибирали, створено просто-таки ідеальні умови для дослідження підлоги, фарби на меблях і навіть крові. Дощ їх не змив, вітер не здмухнув. Ну добре, добре, я жартую. Постарайся, чоловіче! Для мене це дуже важливо.
Експерт любив майора, тому справді постарався, оскільки ж був добрим фахівцем, то окреслив трьох «незнайомих» як чоловіків, найімовірніше — молодих, з делікатною, добре доглянутою шкірою на пальцях, особливо в одного.
— Злодії, — констатував Кренглевський. — Пошукаємо в дактилоскопічних картах.
— Або злодії, або музики, — зауважив експерт. — Такі пальці бувають у піаністів, скрипалів… А от у гітаристів шкіра на пальцях потовщується.
— Тоді вважатимемо, що до Уража жоден гітарист не приходив.
— Може, я й помиляюсь, — незворушно, наче сам собі, говорив експерт, — але отой, з делікатними пальцями, мусить бути рудий. Як його знайдете, то скажіть, чи мав я рацію.
Майже зразу пощастило натрапити на іншого гостя Якуба Уража. За картотекою, він мав багате минуле. Двадцятитрирічний Вальдемар Козік, попросту Мандоліна, дарма що не грав на жодному музичному інструменті, чотирнадцять разів ставав перед судом за грабунки, крадіжки і хуліганство.
Козік мешкав на Маримонті[11], був одружений, мав дітей, раз на тиждень лупцював свою благовірну, а як напивався — то й частіше. Вона не лишалася в боргу, і коли доходило до бійки, то в кімнаті ширяли тарілки, ніжки від стільців, черевики — усе, що трапляло під руку. В такі часи призвичаєні сусіди на день або два забирали до себе їхніх дітлахів. Потім подружжя доходило згоди, діти вертались додому, й певний час, щоправда, короткий, панував спокій. Теоретично Мандоліна працював на різних будовах, практично ж — крав, спочатку де та як доведеться, потім, набравшись досвіду, заздалегідь намічав об'єкти крадіжок.
Дільничний поінформував Щенсного, що саме зараз Козіки перебувають у стані війни, а діти в сусідів. Краще за все під'їхати патрульною машиною до кіоска, а звідти трохи пройти пішки, бо як подружжя побачить міліцію, то враз укладе перемир'я і кудись чкурне. Приходити треба десь на світанку, коли вони вже трохи потомляться від баталії й дріматимуть.