Він замовк. Люди в залі також мовчали. Їм було відомо усе, що він казав, вони знали про це з власного досвіду, а проте зібрані докупи факти створювали жахливу картину. Усі пам'ятали, як генерал-прем'єр сказав у Сеймі, що «історія відлічує години важкого іспиту».
Ввечері, після закінчення наради, Щенсний і капітан Полонський вийшли на вулицю й на хвилинку зупинились перед будинком управління. Після ясного сонячного дня трохи підморожувало.
— Ходім до мене, — запропонував майор. — Я добув кави й отримав на картки ковбасу. Треба поговорити. Тяжко на серці…
— Ходім. — Богданові теж не хотілось іти додому. — Я від тебе зателефоную Касі, що прийду пізніше.
— Та хіба вже так пізно? — здивувався Щенсний.
— Ні, але… розумієш, Кася зараз дуже за мене потерпає, адже яка нині ситуація…
В квартирі було холодно, радіатори майже не гріли. Страйкувало кілька десятків шахт, світло теж часто гасло.
— Я зварю каву, а ти наріж хліба, — сказав майор. — Хоча кухня замала для нас двох… Іди краще в кімнату, почитай або ввімкни телевізор.
— Ні, не вмикатиму. Ти ж хотів поговорити? А я це люблю, як хтось мугикає за плечима.
Коли за десять хвилин Щенсний увійшов дог кімнати з кавою й бутербродами, Полонський так захопився якоюсь книжкою, що навіть забув про господаря. Лише пахощі кави його розбуркали, він задоволено принюхався.
— Я вже тиждень не пив кави, — зніяковіло пробурмотів Полонський. — Важко знайти. А ходити по кав'ярнях немає часу. Слухай, я тут знайшов просто-таки фантастичне висловлювання! — махнув він рукою, в якій тримав книжку. — Ось послухай!
— Ні, ні, спершу попоїмо. Я страшенно виголодався.
Вони повечеряли, випили кави, майор відніс посуд до кухні й нарешті запитав:
— Ну, що ж ти там таке відкрив? Я ж бачу, що тримаєш перший том «Пана Володийовського».
— Правда. Ну, слухай: «… Спадало мені не раз на думку, що ця Річ Посполита мусить згинути. Занадто тут свавілля над ладом панує, занадто добро суспільне приватним справам поступатися звикло. Того ніде більше немає такою мірою… Забракло, — думав я собі, — людей, які б по-справжньому вітчизну любили. І так мені було, наче мені хтось ножа стромляв у груди. Аж поки одного разу… коли вас, дві тисячі, послав проти двадцятитисячної орди на неминучу смерть, на справжню різанину, а ви туди летіли з такою радістю, наче на весілля; й тоді мені раптом спало на думку: «Оце солдати!» Й бог в одну мить зняв камінь з мого серця, аж в очах пояснішало. Вони, — сказав я, — до ворога не перекинуться, вони там поляжуть з великої любові до матері. З них утворю святе братство, з них утворю школу, в якій молоді покоління вчитимуться. Їхній приклад, їхня відвага житимуть. Завдяки їм наш нещасний народ відродиться, дбаючи не про своє добро, забувши про свавілля, й підведеться, як той лев, непереможну силу в тілі відчувши, й світ здивує! Отаке-то братство з моїх солдатів учиню!»
Офіцери довго мовчали. Здавалося, рядки великого Сенкевича ожили, ніби час на мить зупинився. Ніби історія — хоч і далека — передрікала щось таке, на що вони, може, й підсвідомо, чекали. Був саме час діяти.
Зрештою Щенсний, утупившись вузькими чорними очима в невидиму точку, повільно проказав:
— Якщо й насправді так… то громадою… думаю, тільки гуртом, усіма силами. Тоді Річ Посполита не згине.
— Але коли ж та громада візьметься? — поривчасто вигукнув Полонський. — Коли? Скільки можна приглядатися, адже гине країна!
Щенсний гнівно звів брови.
— Він не приглядається, — відповів жорстоко. — Генерал працює по вісімнадцять годин на добу, без вихідних, без перепочинку. Запропонував на Сеймі скликати Раду національного порозуміння. Він ще чекає. Гадаю, знає, що робить. Зрештою… думаєш, легко прийняти таке рішення? Яка страшенна відповідальність! Перед історією, перед усім народом і навіть цілим світом. Щоб усе це зрозуміти й прийняти рішення, треба саме «по-справжньому вітчизну любити».