— Справді… — відгукнувся Щенсний, пригальмовуючи. Офіцери перезирнулися й сягнули по пістолети.
— Лише одна машина… — пробурмотів сержант. — У «фольксвагені» вміститься не більше п'яти!
Він розстебнув куртку, за поясом у нього теж стирчав пістолет.
Турський здивовано зиркав на них, нічого не розуміючи.
— Ось тут стояли наші намети, — кивнув він рукою на галявину. — Чому ми не їдемо далі?
— Зараз поїдемо.
Полонський і сержант із собакою вискочили з машини і почали уважно роздивлятися довкола. Маг байдуже нюхнув землю, махнув хвостом і не став гавкати. Майор повільно під'їхав до «фольксвагена» й зупинився поряд. Темно-синя машина була вкрита снігом. Двигун уже, мабуть, давно охолов. У замку запалювання висіли ключики.
Щенсний вийшов з машини, підступив до «фольксвагена» й відчинив дверцята, намагаючись зрозуміти, що тут сталося, хто, коли й навіщо покинув машину. Він побачив акуратно складені речі, легкий плед, недбало кинутий на сидіння, кілька недокурків в попільничці, термос, невеликий згорток поряд, — мабуть, бутерброди.
— Сподіваюсь, водія ніхто не вбив, — напівжартома кинув Полонський. — Але тут його нема досить давно. Подивися — снігу не було вже три дні, а машину добре-таки занесло, отже, вона стоїть тут щонайменше від вівторка. Ага, ось і газета, — сягнув він по «Жицє Варшави». — Номер за понеділок! Тобто — за сьоме грудня. А нині в нас одинадцяте.
Сержант роздивлявся довкола, хотів відшукати сліди людини, яка відійшла од «фольксвагена» й досі не повернулась. Але галявину вкривав сніг, на якому помітні були лише дрібні хрестики пташиних лапок — це, мабуть, розгулювали ворони.
— Треба ретельніше обшукати машину, — наказав майор. — Може, це щось нам підкаже.
Раптом Маг, який досі без особливої зацікавленості обнюхував брилу за брилою, настовбурчив холку й загарчав. Яблонський підбіг до нього. Пес гарчав біля товстого великого стовбура, що лежав поміж каменями. Дерево було старе й порохняве, певно, його звалив вітер.
— Що там, песику? — Сержант схилився над стовбуром. — Ну, що ти там винюхав?
Маг сердито гаркнув, притулив чорного вогкого носа до порепаної кори, якусь мить нюхав, потім несподівано почав дряпати землю біля дерева й гавкати. Яблонський опустився навколішки біля собаки, але нічого цікавого не помітив.
— Може, там лисиці? — припустив капітан.
Тим часом Турський виповз із машини і роздивлявся довкола. Краєвид був цілком інший, ніж тоді, коли кілька років тому на Урочищі стояв археологічний табір. Тоді було літо, брили поросли височенним бур'яном і кущами дикої малини. Але дещо Турський все-таки запам'ятав, бо докульгав до поваленого дерева, подивився вгору на верхівки трьох сосен, що росли одна біля одної, й сказав:
— Це саме під оцим зламаним стовбуром. Пес відчув отвір. Але треба відсунути стовбур. Чи зможемо?
— Ти, в усякому разі, лише дивитимешся, — рішуче застеріг його Щенсний. — Я не хочу мати на сумлінні ще й твою ногу. Сідай-но у «полонез» або, як хочеш, отут збоку, на камені. А ми втрьох спробуємо звільнити отвір. Ти впевнений, що це саме тут?
— Так. Пам'ятаю, як сів на цьому камені, що з одного боку наче обтесаний сокирою. За стовбуром мусить бути… Та ви тільки відсуньте, а я покажу.
— Товаришу майор, чи не знайдеться в нашому багажнику чогось такого, чим підважити стовбур? — спитав сержант.
— Може, й знайдеться, подивіться, — майор простяг ключика.
Виявилося, багажник ховає в собі безліч корисних речей, між якими товстий залізний шворінь, мотузки, цвяхи, молоток і навіть невелика сокира. «Полонез» належав полковникові Даниловичу, а керівник відділу був людиною передбачливою.
Вони примірились до стовбура, підклали шворінь, зачепили мотузкою за гілки. Спочатку дерево чинило відчайдушний опір, потім здригнулося і пересунулось на два сантиметри вбік. Тоді Маг, що уважно до всього приглядався, раптом сів і жалібно заскімлив.
— Що з ним сталося? — розсердився капітан.
— Дивіться! — прошепотів Щенсний.
З одного боку стовбура кору було обдерто, звідти посипалась тирса. Коли дерево ще трохи відсунули, на землю впав кишеньковий ножик.
Усі застигли від несподіванки.
— Відсуньмо ще трохи — наказав майор.
Ще кілька сантиметрів — і з'явилася рука. Посірілі закляклі пальці нагадували долоню, відбиту в статуї. Офіцери мовчки перезирнулися й почали тягнути дерево за мотузки, аж поки побачили невеликі двері. Вони вільно відчинилися, зсередини в замку висіли ключі. На підлозі лежала скоцюрблена людина; одна рука тяглась до отвору, друга була відкинута вбік.