— Ти плачеш? — пошепки спитав я, теж зворушений, бо і в мене в самого душу переповнювали сльози.
— Тебе кохає такий янгол, а ти не можеш його любити, — ледь чутно прошепотів він сухим і гірким голосом.
— Що ти кажеш? — спитав я.
— Що кажу? — перепитав Тома, — О, якби ти знав, що твориться зараз у мене на душі, в тебе волосся стало б сторчма — ти не знаєш, не можеш навіть собі уявити, як там порожньо, яка там пустка — точнісінько, наче в безплідному мозку ідіота, чиї вуха глухі, мов глина, рот німий, як земля, а очі сліпі, мов камінь. Я не можу відчувати нічого, і коли з мого ока виточується сльоза, я почуваю себе щасливим. Ти бачив цього янгола, який поклоняється своєму Богові — ну гаразд, тож знай — такий самий янгол любить найсвітлішою любов’ю холодного, блідого демона з бронзовим серцем — мене. А я… я не можу любити. На небі зорі, на землі кипіння пристрастей, тільки в моєї ночі нема жодної зіроньки, тільки в моїй душі… ані натяку на пристрасть. Лише іноді відчуваю калатання спустошеного серця, тільки іноді подих мій завмирає в грудях, мов вітер у руїнах знищених років… тільки іноді я відчуваю щось!.. О, тоді мені хочеться брести по світу з заплющеними очима й переселитися або в минуле, або в майбутнє. Тоді я сплю наяву, мов дитина, що розмовляє вві сні, усміхаючись, із пречистою дівою — переселяюсь на небо, прикріпивши до своїх плечей крила, і полишаю землю, для того, щоб ожити серед небесних тіней, котрі переносять мене зі світу в світ, перекидають із вигадки у вигадку. Я вмираю для землі, щоб ожити на небесах. О, якби міг я любити! Ти розумієш, коли не можеш любити? Це означає йти по світу самотою, спотикаючись на кожному кроці, корчитись у тісноті власної холодної душі. Ти намагаєшся поглибити її, але бачиш, що вона висохла, що води її загубилися в піску суцільної пустелі, висушені суховієм людського суспільства, де кожен живе тільки ненавистю один до одного. Не любити — це ніщо, але хотіти любити й не могти — оце страшно.
Тома Ноур, закінчивши цю апологію ненависті й холоднечі, підвівся з ліжка й почав міряти своє просторе помешкання великими кроками. Світло місяця тимчасом перемістилося на блідомармуровому обличчі портрета на стіні, і його очі ніби ожили в пітьмі.
— О Йоане! — пробурмотів Тома, цілуючи сизовогняні очі портрета. — Йоане, вибач мені, що я впав у пекло ненависті, хоч ти пророкував мені тільки небеса любові. О, яка янгольська душа була в тебе!
Місяць сховався за чорну грозову хмару. Довгі червоні блискавки розпанахали її у двох місцях. Кімната потонула в мороці, і я вже не бачив на стіні ні Йоана, ні закам’янілої біля нього тіні Томи.
— Томо, — сказав я тихо, — я піду… добраніч. Дивись, щоб часом не зсунутися з глузду.
Я вийшов і подався додому.
Хоч Тома й далі залишався ніби таким самим, але я помічав, як у ньому щось руйнується день при дні.
І ось одного разу я вирішив набрати якомога поважнішого вигляду і настановити на добру путь цього чоловіка, якого я вважав загиблим генієм, хоч загалом серйозний вигляд, власне кажучи, зовсім не пасує до мого обличчя, яке завше викликає посмішки й неспроможне зберігати урочистий вираз навіть на похоронах. Такий уже я. У власних мріях можу перетворитися на жорстокого тирана, який прагне крові, на ласолюбного, жадібного до золота розпусника, мов Геліогабал, хоч насправді нездатний навіть розсердитись як слід. Я серджуся на когось стільки часу, скільки й він злиться на мене. Та гаразд, із Томою я таки буду суворим.
— Томо, — сказав я, — ти гинеш. Ради бога, частіше бувай серед людей, поки вони не почали вважати тебе за божевільного.
Такі або майже такі слова я часто повторював щодня, але він не відповідав мені, його обличчя на всі мої дружні зусилля залишалося холодним і байдужим. Аж ось одного разу прорвався його сильніш і пристрасний голос — очі палали, дихання уривалося.
— Замовкни! — гаркнув він. — Що за дитячі балачки! Що ти хочеш? Невже ти вважаєш, що ці пігмеї довкола мене справді мене знають? Вони бачать тільки зовнішню оболонку людини, а внутрішній світ цього дивного двоногого, одягненого в чорне, кожен викроює на свій смак. «Він божевільний», — твердить один. «Він мрійник», — докидає другий. «Пхе! Та ж він намагається вдавати із себе оригінала!»— заперечує третій. Але ж усі ці якості, що вони їх наліпили на мене, аніскілечки не пасують мені. Я ж бо добре знаю, що я не такий, як вони думають.