Вони знову почали говорити — вже щиріше — ще не про любов, але все одно про поважні речі — про шлюб, як основу держави, про походження шлюбу в індіанців, тобто про серйозні й глибокі речі. «Ти-ви» крутилося, мов карусель. Тільки-но вони збиралися сказати «ти», як завмирали від сорому й після тривалої боротьби в душі проказували серйозно: «Ви, добродію»; тільки-но встановлювалося дипломатичне «ви», як ненароком, помилково виривалося «ти-ти», і так знову все спочатку.
Нарешті вони підійшли до її хвіртки.
— Еліс! Ти… ти не знаєш, як я тебе люблю, і не можеш знати, бо… бо в тебе нема серця.
«На ім’я й на «ти»? Ну й ну!» — подумала вона, але не сказала нічого.
— Відтоді, як я тебе побачив, ти знаєш… ти знаєш, що я тебе люблю… і завше оцей холод, коли ми залишаємося наодинці… Завше ти примушуєш мене говорити казна-що, а сама навіть не слухаєш… У тебе зле серце, Еліс!
— Пане! — сказала вона, опанувавши себе й випроставшись перед ним. — Ви будете повчати мене, як мені поводитись?
— І все-таки, — сказав він тихо й болісно, — місяць прикрасив світ заради нас.
Вона глянула вгору, її вологі від солодких слів очі заблищали в місячному промінні. Він обняв її за стан, вони дивилися одне на одного й не думали ні про що. Було стільки болю, стільки щастя на їхніх обличчях і в їхніх душах, що хоч смійся, хоч плач, побачивши їх.
Врешті вони — двоє дітей — таки розсміялися і сміялися до сліз. І той сміх був такий сріблистий, а вуста такі прекрасні — хоч напийся з них води.
— Пане, — сказала вона, враз посерйознівши, — сьогодні ми дозволили собі надто багато недозволеного… Але це тільки сьогодні, і мені дуже прикро… що треба вже… вже…
— Що вже?.. Знову цей зверхній тон… Я не дитина, Еліс… аби ти знала, вже ні… Ось, наприклад…
— Що наприклад?
— Я тебе більше не братиму за руку, не називатиму по імені… віднині…
«Ось тобі й маєш!» — із прикрістю подумала вона, але що тут вдієш?
Вони сіли на кам’яну лаву біля хвіртки… Вона повернулася до нього спиною й почала кусати собі нігті… він задивився на сніг… Кепські справи!
Отак могло б минути хтозна скільки часу. Не знаю… нарешті вона… Саме вона, отак тихенько, ніби трішечки сердито, а може, й ні:
— Єрмиле!
— Слухаю!
— Я хочу сказати тобі відверто, аби ти не казав, що я тобі не говорила… але… я тебе геть не люблю… та ти й сам сказав сьогодні, що я тебе не люблю.
«Ось та-ак! Вона вбила собі сьогодні в голову намір… знайти привід для сварки. А чи знає вона, як іноді закінчуються сварки?»
— Так! Ти мене не любиш… можеш повторити ще раз, і, думаю, ти мене ніколи й не любила, — сказав він гірко. — У суцільному мороці минуть мої роки… Марно я намагатимусь забути тебе. У тебе кам’яне серце… Ні усмішка, ні сльози, ні благання, ні впертість не можуть пом’якшити його!
«Та досить, досить! — думала вона й посміхалась гордовито. — Невже я така жорстока?»
— Я вже казала вам, добродію мій, стільки разів, що нас може пов’язувати лише справжня дружба. А що вам ще треба?.. Що ви ще хочете від мене? — додала вона швидко.
— Що я хочу, — з лагідним сумом повторив він, — Що я хочу? Хіба ти не бачиш, як я страждаю? Скажи мені тільки, що ти мене любиш — скажи! Тільки не так двозначно, як тоді на балу… а щиро! Скажи!
— Так! — сказала вона холодно. — Ви знаєте, що я вас люблю, безперечно, так.
— О, який холод! Ти мене вбиваєш, Еліс! Скажи мені,— промовив він благально, — скажи так, як ти вмієш іноді говорити, із вражаючою лагідністю, з ласкавістю сестри… коханої…
— Добре, добре! Я знаю!
— Що ти знаєш? Це тільки аби не сердити мене… ти говориш лагідно. Ти даси мені руку? Так? Кажи!
— Бачиш, Єрмиле, — сказала вона сумно й по-дитячому серйозно, — ти думаєш… ти вважаєш, що в мене вода в жилах… що я… що я тебе не люблю?.. Але я тобі скажу… я не жорстока… Що ти сказав би… якби я тебе попросила не говорити нікому… якщо… але, їй-богу, не кажи…
— Що?
— Бачиш, я тобі не дозволяла… я взяла з тебе обіцянку, що ти мене не поцілуєш ніколи жодного разу. Так?
— Так!
— То аби ти більше не казав, ніби я тебе не люблю, — вела вона далі сердито, — а говорив, що я тебе люблю, — повторила вона соромливо граційно, — зараз… зараз…
Відчувши, що його рука обвила її стан, вона заплющила очі і, ні жива, ні мертва, припала головою до його плеча.
— О! Я тебе люблю… ти навіть не знав ніколи, як я тебе люблю… — голос її був лагідний, ледве чутний, сповнений сліз, освячений першим поцілунком.