Піп тихо бурчав у вівтарі, навіть не дивлячись у писання. Хто там його зрозуміє? Раптом почав голосніше:
— Гу-гу, гу-гу-гу.
— Бе! — почулося раптом у церковному вікні.
— Нечиста сила! — сказав хтось у церкві, і люди кинулись тікати.
Никодим, продравши очі, почув, що смердить горілим, подумав, що загорілася церква, зарепетував — і ходу!
Букілат тим часом навалився на свічник і перекинув його, у церкві стало темно, а з вікна знову — бе!
Никодим кричить, Букілат відчуває, як йому щось припікає руку, і теж тікає. А піп у цей час знайшов у пітьмі свого кожуха і, піднявши його над головою, подався до дверей. А тут Никодим заволав:
— Ось він! Ось він! Нечистий! Швидше зачиняйте двері! — і зачинив двері на замок.
Піп грюкає в двері, а люди міцно їх тримають, щоб не випустити нечисту силу…
— Бач, як він мені спалив рукав, побий нечистого, святий божий хрест! — зі страхом роздивився на себе Букілат.
— А воно ж так смерділо в церкві,— каже Никодим, — що я подумав — хтось її підпалив!
— Це нечиста сила! Сморід пекла!
— Тю! А в церкві піп!
— Ні, тримайте, не відпускайте двері.
— Піптіліє! Вдар-но у дзвони, а я побіжу до корчми, покличу людей. Треба гасу знайти, щоб спалити нечистого.
— Тю, так він же в церкві!
О музо! Навчи мене оспівати трагізм цієї сцени. Погляньте на маленького Букілата, як він підстрибує, щоб дістатися до вірьовки дзвону, і як потім дзвонить, підстрибуючи. Дивіться, як чабан піднімає село і веде люд до церкви. А в церкві в цей час піп волає так, що аж тиньк із стін сиплеться.
І хто ж, музо, не знае славних імен тих, що зібралися на цвинтарі, аби спалити нечистого?! Попереду йшов з довгою жердиною сміливець Митруца Еуруяна. За ним з тичками й дрючками мудрий і страшний Фтома Кулбеч і щедрий Тоадер Зургелеу. Кого що бачить моє око у цьому звитяжному війську? Хіба то не страшний Даміан Кушмалунга? А хто може позмагатися у подвигах з тобою, пастире баранів Курко? І ще бачу я на шляху величі й звитяги тебе, наймудрішого з мудрих, Василіє Коткодаку, і тебе, Нягу Шоломоне!
А в кінці цієї колони подібно до нетлінного образу натовпу тлінних людських облич яскраво проступає на фоні сірого натовпу юний сміливець. Повен сподівань, захоплено кидається він у небезпеку, мріючи про щасливу перемогу. А прожив він на світі лише дванадцять місяців, і відповідно до такого віку негліже, в якому він перебуває, дуже йому пасує. Високі й просторі батькові чоботи надавали йому героїчного і сповненого гідності вигляду. Напнутий кожушок волочиться по землі, а шапка здається копицею сіна на голові гиндика. Та навіщо видавати його ніжне ім’я? Хто його не вгадає? Хіба історія не збереже його на своїх сторінках, якщо в неї не буде іншої справи?
— Так це ти, пройдисвіте, бив у дзвони, скликав людей, щоб мене били? Ну стривай, я тобі покажу! Ось тобі! Так кажеш, я — нечиста сила?! Га?
— Так я ж…
— Стривай, я тобі покажу нечисту силу!
Бух! Бух! Бідолашний Букілат ціпеніє під ударами попа. Він скрутився б бубликом, та це надто важко, зважаючи на його дуже короткий зріст. Піп розідрав би його на шматки, якби мав що роздирати. Навіть даючи йому стусанів, піп думав, що не влучає — таким малим був наш нещасний дяк.
Ми могли б написати ще один розділ із заголовком «Як батюшка Єрмолакіє, ця шановна людина, вирішив покарати село за заподіяну йому ганьбу». Спочатку він замислив прочитати молитви, аби накликати на село гнів господній. Але досить швидко зрозумів, що господь займеться своїми справами і не буде вислуховувати батюшку. В неефективності своїх релігійних прокльонів він був переконаний. А потім, якби батюшка Єрмолакіє все ж вирішив прочитати прокльони святого Василія, чи зміг би він це зробити? Він же був неписьменний!
КАЗКИ
