ФЕТ-ФРУМОС ІЗ СЛЬОЗИ
Давно це діялося, ще за тих часів, коли ще тільки з’явилися перші люди, коли бог ще ходив святими босими ногами по кам’янистих пустелях. Шив у ті далекі часи старий цар, похмурий на вдачу, насуплений, мов темна ніч. А дружина була в нього юна, весела, мов сонечко ополудні.
П’ятдесят літ воював цар зі своїм сусідом. Той уже давно помер і залишив у спадок своїм синам та внукам люту ненависть і криваву ворожнечу. Спливло півсотні літ самотнього життя, яке виснажило і тіло, й душу царя битвами та стражданнями, ослаб він, наче старий лев. Ніколи не всміхнувся ні до кого, не звеселив свого серця ніжною дитячою пісенькою, не помилувався закоханою усмішкою своєї молодої дружини, не зазнав насолоди від старовинних оповідок і дотепних жартів сивовусих воїнів. І ось відчув він, що снаги вже не стає, що не за горами й смертна година, а ненависть свою заповісти нікому. Сумним уставав він із розкішного подружнього ложа, золотого, але неблагословенного — безплідного ложа. З тяжким серцем ішов цар на битву, а юна цариця гірко, по-вдовиному, оплакувала безпросвітну самотину. її хвилясте волосся барви щирого золота спадало на округлі білі груди, а з великих блакитних очей по ніжних, мов пелюстки лілеї, щоках одна за одною котилися перлинки сліз. Великі сині кола залягали в неї попід очима, а на білому, ніби живий мармур, обличчі проступали голубі прожилки.
Якось уранці, щойно прокинувшись, вона скочила з питного ложа та й упала навколішки на камінну плиту біля глибокої ніші в стіні, де мерехтіло світло лампадки перед іконою заступниці всіх стражденних, одягненої в срібне облачення.
Уклінна молитва бідолашної цариці зворушила холодну ікону, і з чорного ока божої матері скотилася сльоза. Цариця випросталася на весь свій величний зріст, торкнула пересохлими вустами холодну сльозу й проковтнула її. З тієї хвилини вона завагітніла.
Минув місяць, минуло два, минуло й дев’ять, і народився в цариці синок. Личко мав білісіньке, мов на молоці піна, а волосся золотаве, як місячне проміння.
Усміхнувся цар, засміялося сонце й зупинилося на небі, так що три доби не було ночі — стояв гожий і веселий день. Рікою текло вино з найкращих барил і радісні вигуки долітали аж до неба.
Дала мати ім’я синові: Фет-Фрумос із сльози.
Виріс він стрункий та високий, мов лісова смерека. По стільки за місяць виростав, як інші за рік.
Коли став дорослим, загадав ковалям викувати залізну булаву. Підкинув її вгору так високо, що вона вдарилась об небозвід і розколола його. А як униз падала, підхопив на мізинець — булава й розчахнулася навпіл. Фет-Фрумос наказав викувати другу, ще більшу та міцнішу, і закинув її аж до Місяцевого палацу. Падаючи з-за хмар, вона об його мізинець не розчахнулася.
Попрощався тоді Фет-Фрумос із батьком-матір’ю та й вирушив один-одинцем на битву з усім військом заклятого батькового ворога. Одягся за пастуха — в шовкову сорочку, материними слізьми скроплену, в кресаню, квітами, стрічками й коштовними намистинками з тих разків, що царівни носять, оздоблену. Підперезався зеленим поясом і засунув за нього дві флояри — одну для дойн, а другу для хор. Не забув, ясна річ, і булаву свою прихопити.
Пішов з дому рано на світанні, кроком богатирським по землі неосяжній ступаючи.
Вигравав-наспівував дорогою хори та дойни і все підкидав угору булаву, високо-високо, аж за хмари, так що на землю вона падала далеко попереду — цілий день ішов до неї. Гори й долини зачудовано слухали його пісні, хвилі на річках здіймалися якнайвище, аби й собі почути, підземні джерела нуртували й проривалися з глибини на поверхню, щоб кожна крапелинка почула його пісні й могла потім заспівати кожній квіточці, кожній травинці, коли дзюрчатиме струмок зеленими луками.
Бігли потоки слідом за Фет-Фрумосом аж до підніжжя замріяних скель — пісню кохання в нього переймали. Орли сизокрилі на гірських вершинах училися в нього виливати біль і смуток.
Повсюди, де йшов співучий витязь, усе завмирало в подиві. Солодка туга проступала в чорних дівочих очах, пойнятих сльозами надії, а серця молодих пастухів, які стояли, обіпершись одною рукою об скелі, а другою об замашні гирлиги, щеміли-тужили по життю вільному, звитяжному.
А Фет-Фрумос усе йшов та йшов, обганяючи піснями свою зажуру, і не зводив очей з булави, що виблискувала у високості, мов сталевий орел, сяяла поміж хмарами, мов чарівна зірка.
Коли настав вечір третього дня, Фет-Фрумосова булава влучила в мідні ворота. Довго вони гули, глухо й протяжно, та й розлетілися на друзки. І побачив за ними Фет-Фрумос велике озеро, таке чисте, як небо ясне, і таке прозоре, що видно було золотий пісок на його дні. Вечірня зіронька в те озеро дивилася, мов у свічадо, милуючись своєю вродою.