Посеред озера на смарагдовому острові між розкішними кронами віковічних дерев гордо височів невимовної краси палац. У його блискучих стінах із білого, як молоко, мармуру, відбивалися, ніби в срібному дзеркалі, і густа діброва, й озеро, і квітучі галявинки довколо нього.
Біля берега на легеньких хвилях гойдався позолочений човен. У чистому вечірньому повітрі бриніли звуки веселої музики — то співали в палаці. Фет-Фрумос сів у човен і поплив туди. Причалив біля мармурових сходів, піднявся ними вгору. У нішах уздовж сходів стояли поставники. з сотнями світильників, а в кожному світильнику сяяла | вогненна зоря. Зайшов Фет-Фрумос до просторої зали. Стеля її опиралася на високі зі щирого золота арки й колони. Посеред зали він побачив розкішний стіл, застелений білосніжними скатертинами, а на ньому — напрочуд гарні тарелі, зроблені з великих перлин. За столом сиділи на оздоблених червоним оксамитом стільцях бояри, усі в позолоченому вбранні, усі прекрасні, мов дні юності, і веселі, мов хора. А серед них був один найгарніший, із золотим, діамантами всипаним обручем на голові, в сяйному одязі — вродливий та гожий, ніби ясний місяць літньої ночі. Але Фет-Фрумос був іще кращий.
— Ласкаво просимо, Фет-Фрумосе! — привітав його цар. — Багато я про тебе чув, а бачити не бачив.
— Радий, що застав тебе живого й здорового, царю!
Та боюся, що не таким залишу, бо прийшов я кликати тебе на тяжку битву. Довго ти кривдив мого батька.
— Не кривдив я твого батька ніколи, ми з ним воювали по правді. А з тобою битися не стану. Загадаю ліпше музикам, аби сказали підчашим, нехай піднесуть нам по келиху вина. І побратаємось ми з тобою за звичаєм християнським на віки вічні.
Обнялися вони й поцілувалися під радісні вигуки бояр та й почали раду радити.
От і питає цар у Фет-Фрумоса:
— Ти кого найдужче в світі боїшся?
— А нікого я не боюся, окрім бога. А ти?
— І я нікого в світі не боюся, крім бога та відьми лісової. Ця старезна люта баба спустошує моє царство. Гасає повсюди, смерчі здіймає. Де нога її ступить, там земля висихає, де вона пролетить, там зорі на небі гаснуть, а міста розсипаються в порох. Виходив я битися з нею, та ніяк не міг подолати. Довелося, скріпивши серце, піти на мирову, інакше нічого б від царства мого не лишилося. Тепер на погубу свою мушу данину їй платити: забирає кожне десяте дитя з тих, що в моєму царстві народжуються. Ось і сьогодні прилетить за немовлятком.
Тільки-но північ настала — посмутніли бояри. Бо саме опівночі страшна буря знялася — то прилетіла на крилах вихорів лісова відьма. Обличчя в неї глибокими борознами посічене, як скеля гірськими потоками, на голові замість волосся ліс росте, очі темні, як глупа ніч, паща, мов безодня, а зуби — два ряди млинових жорен. Скажено над островом заревла і, дико волаючи, до палацу вперлася. Тут її Фет-Фрумос і вхопив за поперек та й укинув у величезну кам’яну ступу, а зверху привалив важкою брилою та ще й сімома залізними ланцюгами прикував зусібіч. Відьма пручається, виє, наче впійманий вітер, а вдіяти нічого не може.
Усі зраділи, посідали за стіл, бенкетують. Коли глянули у вікно, аж бачать у місячному сяєві — на озері хвилі, мов гори, здіймаються. Що за чудасія?
А то відьма лісова вирватись зі ступи не здужала, так перепливла на ній озеро. І давай утікати, брилою кам’яною шлях собі пробиваючи, на полях яруги глибокі залишаючи, аж поки й зникла в нічній пітьмі.
Фет-Фрумос посидів за столом у приємному товаристві, а тоді взяв на плечі свою булаву та й подався лісову відьму наздоганяти. Ішов по широкому свіжому сліду, який тягнувся за ступою, і привів його той слід до гарної білої хати, що ясніла в місячнім сяйві посеред чудового квітника. Між зеленню світилися голубі, темно-червоні та білі квітки, а над ними пурхали маленькі метелики, блискучі, мов золоті зірочки. Пахощі, м’яке сяйво місяця й тиха солодка мелодія незліченних роїв метеликів та бджіл оповивали квітник і хату. Під хатою стояли дві діжки з водою, а на призьбі сиділа за прядкою дівчина незвичайної вроди у довгій білій сукні, схожій на хмаринку, зіткану з променів світла й тіней. її золоте волосся було заплетене в дві тугі коси, а на ясному чолі красувався ніжний віночок із конвалій. Місячне сяйво ніби окутало дівчину золотим серпанком.
Вона пряла на золотій прядці тонку-претонку нитку зі сріблясто-білої вовни, дужче схожу на місячний промінь, ніж на звичайне прядиво.