— Ти тут?
— Ні, мене тут немає, хіба ти не бачиш, що мене тут немає? — промовив Фет-Фрумос, плачучи від щастя.
Дівчина простягла руки й ніжно обняла його.
— Прокидайся, — сказав Фет-Фрумос, голублячи її. — Бачиш, уже полудень.
Вона встала, відкинула золоте волосся, Фет-Фрумос обійняв її гнучкий стан, а вона оповила його шию білими руками, і пішли вони отак поміж квітами до мармурового палацу.
— Ось моя наречена, — сказав Фет-Фрумос цареві.
Той приязно усміхнувся, а тоді взяв Фет-Фрумоса за руку, ніби хотів йому повідати таємницю, підвів його до великого вікна, що виходило на озеро, але нічого не сказав, а тільки зажурено глянув на чисту дзеркальну гладінь, і на очах його проступили сльози. Білий лебідь, розкинувши крила, мов двоє сріблястих вітрил, припадав головою до хвилі, наче цілував її.
— Ти плачеш, царю? — спитав Фет-Фрумос. — Чому?
— Фет-Фрумосе, — мовив цар, — за те добро, що ти зробив для мене, я не зможу віддячити тобі, доки світу й сонця, навіть ціною власного життя, хоч би яке дороге воно мені було. І все ж таки хочу попросити в тебе ще більше.
— Що, царю?
— Бачиш отого лебедя, закоханого в хвилю? І мені слід було б любити життя отак, бо я ж іще молодий. Та я вже не раз хотів накласти на себе руки. Кохаю дівчину-красу з замріяними очима, солодку, як сон. Вона дочка Дженара — жорстокого відлюдника, який тільки те й знає, що в предковічних лісах полювати. Скільки в нього люті, стільки в неї ніжності. Не раз і не двічі пробував я викрасти її, але марно. Спробуй іще ти!
Не хотілося Фет-Фрумосові розлучатися з своєю нареченою, він і з місця не зрушив би, але для витязя нема в світі нічого святішого від побратимства. Так велить християнський звичай.
— Найновіший царю, тобі пощастило в тому, що за звичаєм християнським побратався з Фет-Фрумосом. Гаразд, піду викрадати Дженарову доньку!
Узяв собі Фет-Фрумос баского коня з буйним серцем і став збиратись у дорогу. А наречена його — Іляною її звали — прошепотіла йому на вухо, ніжно цілуючи:
— Не забувай, Фет-Фрумосе, що поки тебе не буде, я не перестану плакати.
З жалем глянув Фет-Фрумос на свою кохану, обійняв її, приголубив, а тоді скочив на коня та й помчав у світ далекий.
Довго він їхав, довго пробивався крізь лісові хащі й високі гори з засніженими вершинами. Вночі, як зійшов поміж старезними бескидами місяць, блідий, мов обличчя юного мерця, Фет-Фрумос бачив то страхітливе чорне хмаровиння, що чіплялося за верхівки гір, розриваючись на шмаття, то похмурі руїни давніх фортець — стіни з пробоїнами та купи потрощеного каміння.
А на світанку опинився Фет-Фрумос над морем, зеленим і безкраїм, по якому плавно перекочувались іскристі хвилі. Скільки око сягне — зелені хвилі та синє небо. В кінці гірського кряжу, над самісіньким морем нависла могутня гранітна скеля, наче заглядала в морську глибінь, а на тій скелі притулився, мов пташине гніздечко, пречудовий білостінний замок, що виблискував сріблом проти сонця.
В ажурних арках сяяло багато вікон, одне з них було відчинене, і в тому вікні Фет-Фрумос угледів між квітами чорняву дівочу голівку. Очі в тієї дівчини були замріяні, мов літня ніч. Він умить здогадався, що то Дженарова донька.
— Ласкаво прошу, Фет-Фрумосе! — зраділа дівчина. — Притьмом вискочила з вікна й відчинила йому браму величного замку, в якому жила самотою, наче дух у пустелі.— Снилось мені цієї ночі, ніби я із зорею розмовляла, і сказала вона мені, що послав тебе сюди той цар, який мене кохає, і що ти сьогодні будеш тут.
У великій залі сидів на сторожі в теплому попелі семиголовий кіт. Коли нявкала одна голова, чути було за день шляху, а коли всі голови нявкали — за сім днів шляху було чути.
Того дня Дженар полював не дуже далеко, тільки за один день шляху.
Фет-Фрумос узяв дівчину на руки, посадив на свого коня, і полетіли вони понад берегом морським, наче дві ледь помітні хмаринки.
А в Дженара, високого й дужого чоловіка, теж був кінь неабиякий — чарівний, з двома серцями. Тільки-но в замку нявкнула одна котяча голова, Дженарів кінь заіржав бронзовим голосом: