— Чого тобі? — спитав Дженар. — Життя набридло чи що?
— Ні, життя мені не набридло, а в тебе дома лихо скоїлося. Фет-Фрумос украв твою дочку.
— А дуже нам поспішати треба, щоб наздогнати їх?
— Та не дуже, можна й не поспішати. Ми їх легко наздоженем.
Скочив Дженар у сідло та й помчав, ніби привид жахливий, услід за втікачами. Швидко й догнав їх. Битися з Фет-Фрумосом він не став, бо християнином був, і силу велику не від сатани мав, а від бога.
— Фет-Фрумосе, — сказав Дженар, — ти такий красень, що мені жаль тебе вбивати. Цього разу нічого тобі не зроблю, відпущу з миром. Але падалі… дивись мені!
Забрав свою доньку і щез, мов вітер, наче його й не було.
Та Фет-Фрумос не такий собі невдаха, а витязь! Він добре знав дорогу назад. Повернувся до замку й знову застав дівчину саму. Хоч була вона смутна й заплакана, але ще погарнішала. Дженар своїм звичаєм подався на полювання. Заїхав далеченько, за два дні шляху. Тепер Фет-Фрумос узяв іншого коня — із Дженарової конюшні — і втік з дівчиною вночі.
Летіли вони, мов місячні промені по хвилях морських, мчали крізь ніч непроглядну, мов два любі сни, та почули на бігу, як кіт у замку занявчав — довго і протяжно, двома головами. І враз утікачі мовби заціпеніли — з місця не могли зрушити. Як ото уві сні буває: хочеш побігти, а не можеш. І тоді зненацька заволокло їх густою пилюгою — то Дженар коня свого перед ними зупинив.
Люттю палало Дженарове лице, грізно насупились брови. Не сказав він і слова Фет-Фрумосові, а схопив його та й закинув у чорні хмари, пронизані блискавицями. Дочку свою забрав і зник безслідно.
Від Фет-Фрумоса тільки жменька попелу зосталася — спалили його блискавки грозові. Посипався той попілець у гарячу пустелю, а там, де він упав, забило джерело, і потекла між діамантовим піском кришталево-чиста вода. На берегах струмочка виросли високі дерева, зелені й густі, оповивши його прохолодною тінню й духмяними пахощами. Той, хто міг би дзюрчання струмочка зрозуміти, довідався б, що він співас безкінечну сумовиту дойну, оплакуючи золотокосу Іляну, Фет-Фрумосову наречену. Тільки хто ж у тій пустелі голос струмочка зрозуміє, коли там і слухати його нікому — нога людська не ступала!
У ті далекі часи ще ходив по землі Бог. От якось простувало пустелею двоє чоловіків. Обличчя і вбрання одного з них сяяло, мов сонце ясне, а другий здавався лише його тінню. То йшов Бог зі святим Петром. Ноги їхні, попечені на пустельному гарячому піску, ступили в благодатну прохолоду чистого, як сльоза, струмка. Бог напився води, омив свій лик святий і свої чудодійні руки. Потім посідали вони в затінку дерев. Бог у думках до Отця небесного полинув, а святий Петро слухав печальну струмкову дойну. І коли вони, відпочивши, зібралися рушати далі, святий Петро сказав Богові:
— Зроби, Господи, так, щоб оцей струмок став тим, ким він був.
— Амінь! — промовив Бог, здіймаючи вгору святу свою руку, і вони, не оглядаючись назад, пішли до моря.
І враз де й поділися дерева, в одну мить зник струмок, а Фет-Фрумос наче від довгого сну прокинувся: встав, роззирнувся довкола. І побачив удалині осяйну постать Бога. Бог ішов по хвилях морських, мов по тверді земній, а святий Петро ступав услід за ним. Святий Петро оглянувся і кивнув головою Фет-Фрумосові.
Фет-Фрумос проводжав їх поглядом, аж доки постать святого Петра розтанула в далечі морській і виднівся тільки променистий серпанок над головою Бога. Коли б сонце не стояло в зеніті, то можна було б повірити, що то воно купається в морі.
І тут Фет-Фрумос пригадав свою обіцянку викрасти для побратима Дженарову доньку. А вже як витязь пообіцяє, то мусить дотримати слова, не відступиться, хай там що.
І знову Фет-Фрумос вирушив у дорогу. Увечері вже й до замку добрався, який у сутінках здавався величезною тінню.
Коли Фет-Фрумос зайшов, дівчина гірко плакала, а як побачила його, невимовно зраділа. Личко її звеселилося, мов хвиля під сонячним промінням. Фет-Фрумос розповів їй, як він ожив. А дівчина йому й каже:
— Украсти мене ти не зможеш, поки не матимеш такого коня, як у мого батька, — з двома серцями. Я сьогодні вивідаю, де він його взяв, аби й ти зміг собі роздобути. А поки що перетворю тебе на квітку, щоб мій батько нас удвох не застав.
Фет-Фрумос сів на стілець, а дівчина прошепотіла над ним чарівні слова, поцілувала його в чоло, і став він чудовою квіткою — барви спілої вишні. Дівчина заховала ту квітку серед інших квітів на підвіконні й веселенько заспівала, аж по всьому замку луна покотилася.