Тут і Дженар додому повернувся.
— Тішишся, доню моя? — спитав він. — А чому б це?
— А тому, що немає вже на світі Фет-Фрумоса, і ніхто мене тепер не викрадатиме! — відказала вона, сміючись.
Посідали вони вечеряти.
— Тату, а де ти взяв отого коня, на якому полювати їздиш? — спитала дівчина.
— А тобі навіщо про це знати? — насупив брови Дженар.
— Ти ж добре розумієш, що я просто так питаю, цікаво мені,— відповіла вона. — Уже ж Фет-Фрумоса немає, мене ніхто не вкраде.
— О, ти знаєш, що я ні в чому тобі не відмовлю!
І Дженар їй розповів, що дуже далеко на березі моря живе одна баба, у якої є сім кобилиць. Вона наймає людей стерегти табун один рік (а рік у неї лише три дні). Тому, хто стереже добре, баба дозволяє взяти одного лошака, а хто їй не догодить, того вбиває і голову саджає на палю. Але навіть тих, до кого присікатися ні за що, вона обдурює: витягує з усіх лошаків серця і віддає одному, отож людині майже завжди припадає кінь без серця, гірший від будь-якої пропащої шкапини. Ти задоволена, дочко моя?
— Задоволена, — сказала вона, усміхаючись.
В ту ж хвилину Дженар накинув їй на лице червону хустку, легеньку й пахучу. Дівчина довго дивилась у вічі батькові, наче зі сну пробуджувалась і нічого не могла пригадати. Вона забула геть усе, що почула від нього. Одначе квітка на підвіконні дослухалася до їхньої розмови й підглядала крізь листя, мов червона зірка крізь кучері хмарин.
Наступного дня рано-вранці Дженар знову подався на полювання.
Дівчина поцілувала червону квітку, проказавши чарівні слова, і Фет-Фрумос, живий і здоровий, став перед нею.
— Ну, про що ти довідалась? — запитав він.
— Я нічого не пригадую, — сумовито мовила дівчина, притуляючи долоню до чола. — Усе чисто забула.
— Зате я знаю! Я все чув. Зоставайся здорова, незаба' ром побачимось!
Скочив на коня й помчав.
Спека була нестерпна, усе живе шукало хоч якого затінку. Неподалік від лісу Фет-Фрумос побачив, що на гарячому піску корчиться в смертних муках комар.
— Фет-Фрумосе, — пропищав він, — візьми мене з собою й відвези до лісу, колись і я тобі в пригоді стану. Я комариний цар.
Фет-Фрумос узяв його й відвіз до лісу, а сам далі тим лісом поїхав.
Вибрався з лісу й опинився на пустельному морському березі. Коли бачить, а в розжареному сонцем піску лежить обпечений рак, ледь живий, нездужае й поворухнутися…
— Фет-Фрумосе, — мовив бідолашний рак, — укинь мене в море. Колись і я тобі в пригоді стану. Я цар морських раків.
Фет-Фрумос укинув його в море, а сам далі поїхав.
Надвечір під’їхав він до гидкої халупи, вкритої кінськими кізяками. Навколо неї не було тину, тільки високі загострені палі стирчали. На шістьох із них настромлені людські голови, а сьома без голови, на вітрі хитається й скиглить: «Голову! Голову! Голову!»
На призьбі лежала стара зморщена баба на драному кожусі, поклавши свою сиву, як попіл, голову на коліна вродливої юної рабині, яка ськала їй у волоссі.
— Доброго вам здоров’я! — привітався Фет-Фрумос.
— Здоров будь, хлопче! — відказала баба, підводячись. — Чого прийшов? Що тут шукаєш? Може, кобилиць моїх постерегти хочеш?
— Еге ж.
— Мої кобилиці тільки вночі пасуться… Оце зараз уже й можеш гнати їх… Ану, дівко, нагодуй його тією стравою, що я приготувала, та й відправляй на пасовисько!
За халупою було чимале підземелля. Фет-Фрумос увійшов туди і побачив сім угодованих чорних кобилиць, лискучих, красивих, мов сім ночей. Вони зроду-віку сонця не бачили. Кобилиці іржали, били землю копитами.
Фет-Фрумос, цілий день не ївши, так зголоднів, що притьмом бабину вечерю проковтнув. А тоді сів на одну з чорних кобилиць і погнав табун у нічну прохолодну пітьму. Та й не зчувся, як зморив його тяжкий сон, свинцем усе тіло наливши. В голові запаморочилось, очі склепилися, і впав він на траву, наче мертвий. Прокинувся аж на світанні, а кобилиць і сліду не стало. Він уже уявив, як голова його на палі стирчить, коли бачить, а з лісу біжать усі бабині кобилиці: їх женуть незліченні рої комарів. І почув Фет-Фрумос тонісінький голосок:
— Ти зробив мені добро, от і я добром віддячив тобі!
Як угледіла баба, що всі кобилиці додому повертаються, збеленіла від люті, все догори дном поперекидала і стала бити невинну дівчину.
— Що з вами, матінко? — спитав Фет-Фрумос.
— Нічого, — сказала вона. — Це на мене таке найшло. А ти мені догодив, я на тебе не гніваюсь… вельми тобою вдоволена.
Тоді кинулася в підземелля та й завдала кобилицям доброї хлости. Шмагала їх і приказувала: