Їхні похвали не зваблюють мене, бо стосуються людини, котра зовсім не схожа на мене, насмішки мене не зачіпають, бо адресовані комусь зовсім невідомому мені… Я зневажаю людей… вони мені остогидли…
Ясна річ, ці слова перепинили будь-які докази, які ще могли прийти мені в голову. Тож надалі я вже не намагався нічого затівати, марна марниця говорити щось людині, котра не хоче тебе слухати.
Одного дня Тома зник з Бухареста, навіть не попрощавшись — ні зі мною, ні з кимось зі своїх тутешніх знайомих.
Я нічого не чув про нього майже рік. Нарешті одержав лист із Копенгагена. Ось він: «Друже мій, пришли мені вірші Александрі. До запитання, під ініціалами У.У.». І все!
Я послав йому вірші. Потім сам поїхав у село до своїх батька-матері, де провів чудове літо, повне старовинних пісень та переказів. Перед від’їздом звелів бабусі, що доглядала за моєю кімнатою, складати в шухляду столу всі листи, які надходитимуть на моє ім’я в мою відсутність.
Коли настала осінь, я разом з перелітними птахами покинув прохолодні, покриті інеєм розлогі поля й засів у своїй теплій бухарестській кімнатці на третьому поверсі.
Я мрійник. Схилившись над столом, будував повітряні замки — розмірковував про загадки життя народів, про зміни поколінь, котрі, мов морські припливи й відпливи, призводять до страхітливих наслідків — то піднімають держави вгору, то жбурляють їх у прірву. Надворі було похмуро й тоскно, мов думки вмирущого, дощ періщив по вікнах, вогонь у грубці згас, поліна перетворились на попіл, свічка ледве блимала, а мені вчувався шепіт стареньких дідусів, котрі, коли я був малий, розказували зимовими вечорами, тримаючи мене на своїх тремтячих руках, прекрасні казки про вдягнених у золото й світло мавок, які оспівували своє чарівне життя в кришталевих палацах. Відтоді минули роки — а все ніби було вчора, бо, здається, лише вчора я перебирав пальчиками сиві бороди дідусів і вслухався в тиху, мудру мову про давнє минуле.
Я волів би жити в минулому. Жити в ті часи, коли князі у вишитому золотом і підбитому соболями одязі, сидячи на своїх тронах у старих замках, керували державними радами старійшин, а запальний хрещений люд хвилювався, мов морський прибій, перед князівськими палатами, і щоб я поміж цих голів з коронами білого волосся, посеред народу, охопленого завзяттям, був його серцем, переповненим високими устремліннями, головою, повного натхнення — першосвящеником їхніх радощів і болів, їхнім бояном.
Аби якомога довше втримати при собі ці мрії, я взяв кілька старовинних хронік і почав перегортати їх, аж зненацька натрапив на ще нерозпечатаний лист — мабуть, моя економка, одержавши його на почті, ненароком поклала в книжку. Я розкрив конверт. Ось що там було:
«Турін, числа не знаю
Добродію, ти прислав мені вірші Александрі. Дуже дякую тобі. Я часто перечитую «Еммі» — єдину на світі річ, яка викликає в мене сльози. Ви, хто живе на землі тільки для того, щоб жити, маєте дуже дивне уявлення про смерть… ви уявляєте собі кістяк якогось мерця і називаєте його смертю. Для мене ж вона — любий янгол у терновому вінку, з блідим лицем і чорними крилами. Це — янгол… янгол моїх мрій. Цей образ такий знайомий мені— все земне щастя сходилося для мене в його усмішці і вся земна журба у його сльозі. Того образу вже нема. Оскал черепа замінив усмішку чарівних вуст, або краще сказати: закохана в мене смерть перетворилася на дівчину, навідала землю, вирвала моє серце, щоб разом із нею, коли вона відлітала, полинула й моя душа.
Пиши мені.
Я став гірше бачити, в моїх вухах безнастанно звучить пісня тіней, з якими я невзабарі побачуся на тому світі. При світлі сонця і в сутінках мій янгол простирає свої крила й дедалі темнішими стають мої дні, які невдовзі згаснуть зовсім. Я помру. Пиши мені швидше, може, я ще встигну одержати листа. Після моєї смерті ти одержиш від мене дивний спадок. Пам’ятай про це.
Залишаюся відданий землі тілом, а тобі душею, якої незабаром уже не буде.
Тома Н о у р».
Сльоза затремтіла на моїх віях, і я кинув листа у погонь. Очі мої заткало павутиною вологи, і крізь неї, мов у якомусь сні, я побачив у дивній фантасмагорії страшну голову мого нещасного друга — його палаючий від думок мозок, стиснуті від злоби й ненависті щелепи, нестямні, мов у божевільного, очі. Безперечно, він помер.
Я відчинив шухляду й почав гарячково порпатись у паперах. Його портрет приліпився до зображення Тассо.
Лист давно лежав у хроніці. Він запізнився.