Фет-Фрумос послухався.
І раптом побачив позаду широке біле озеро, глибоке й прозоре. У ньому купався срібний місяць із променистими зорями.
І тут Фет-Фрумос почув якісь чаклунські звуки. Глянув угору, а з піднебесся тихо-тихо спускається на мідних крилах стара баба Північ — була вже на відстані двох годин від землі.
А відьма тим часом перепливала біле озеро. Коли вона припливла до середини, Фет-Фрумос кинув свою булаву в височінь і перебив Півночі крила. Та каменем упала на землю й жалібно прокаркала дванадцять разів.
Місяць сховався за хмари, а на відьму напав залізний сон і потягнув її на дно озера. І враз довга чорна трава вкрила воду — то спливла на поверхню проклята відьмина душа.
— Ми врятовані! — мовила дівчина.
— Ми врятовані! — сказав кінь із сімома серцями. — Господарю! — звернувся він до Фет-Фрумоса. — Ти збив Північ на землю на дві години раніше, і я відчуваю, що в мене під ногами пісок перевертається. Це вже кістяки небіжчиків, похованих у пустельних пісках, повстають з могил. Вони полетять на Місяць бенкетувати. О цій порі небезпечно їхати. Повітря наповнюється отруйним могильним духом. Ви можете загинути від нього. Найліпше вам зараз лягти відпочити, а я поки що злітаю до своєї матері та посмокчу вогненного білого молока — сили наберуся і знову буду красивий.
Фет-Фрумос послухався його. Скочив з сідла й розіслав на ще теплому піску свій плащ.
Але диво дивне… У дівчини стали западати очі, щелепи загострилися, смаглява шкіра посиніла, руки наче свинцем налилися і охололи, мов крига.
— Що з тобою? — спитав Фет-Фрумос.
— Нічого… Нічого… — промовила вона згасаючим голосом і зіщулилась на піску, тремтячи, мов у лихоманці.
Фет-Фрумос відпустив коня, а сам ліг на плащ і заснув.
Але йому здавалося, що він не спить. Наче повіки почервоніли і стали прозорими. Крізь них він бачив, як усе нижче й нижче спускається місяць, поволі більшає і стає схожим на підвішений до неба чарівний палац, що виблискує сріблом… Високі білі зали… тисячі рожевих вікон… А із замку стелеться до землі широка дорога, вкрита сріблястим гравієм, припорошена променистим пилом.
А в безмежному пустельному просторі повстали з пісків високі кістяки у довгих, зітканих з тоненьких срібних ниток білих плащах, таких прозорих, що крізь них було видно всі кістки. У кожного на чолі золотом сяяв терновий вінець… Посідали кістяки на коней і тихо-тихо довгою вервечкою поїхали по чарівній дорозі до Місяцевого палацу й зникли в мармурових залах. А з рожевих вікон полинула ніжна музика… музика снів.
І тоді привиділося Фет-Фрумосові, що й дівчина спроквола підводиться… Тіло її розпорошується в повітрі, зостається сам кістяк. Закутавшись у прозорий сріблястий плащ, вона сіла на коня, поїхала променистим шляхом до палацу й зникла в примарному царстві тіней, звідки її зманила колись на землю вражими чарами відьма.
Тим часом Фет-Фрумосові повіки позеленіли… почорніли, більш нічого він не побачив.
Коли прокинувся, сонце вже підбилося височенько. Дівчини біля нього справді не було. А в гарячій пустелі іржав його прекрасний кінь, захмелілий від сонячного світла, яке йому вперше довелося побачити.
Фет-Фрумос скочив у сідло і тільки-но встиг зо дві щасливі думки подумати, як опинився перед Дженаровим замком.
Цього разу Дженар полював на відстані семи днів.
Фет-Фрумос посадив Джєпарову доньку на коня поперед себе. Вона обняла його шию обома руками і сховала голову в нього на грудях. її довга біла сукня торкалася піску. Вони так швидко мчали, що здавалося, ніби пустеля і хвилі морські летять назад, а кінь стоїть на місці. І тільки ледь-ледь долинало до них нявчання усіх семи голів Дженарового кота.
Забившись у непрохідні лісові нетрі, почув Дженар іржання свого коня.
— Що сталося? — спитав він.
— Фет-Фрумос доньку твою вкрав, — відповів чарівний кінь.
— Наздоженем його? — здивовано спитав Дженар, бо добре знав, що сам убив Фет-Фрумоса.
— Ні,— сказав кінь. — Тепер не зможемо наздогнати, бо він мчить на моєму братові, який має семеро сердець, а в мене лише двоє.
Дженар так пришпорив коня в боки, що той аж здригнувся від болю й полетів, як вихор. Загледівши далеко попереду в пустелі Фет-Фрумоса, Дженар сказав коневі:
— Гукни своєму братику, нехай закине вершника за хмари і переходить служити до мене. Я годуватиму його горіховими зернятками і напуватиму солодким молоком.
Кінь проіржав своєму братові слова Дженара, а той передав їх Фет-Фрумосові.