А Фет-Фрумос йому й каже:
— Нехай твій брат свого вершника за хмари закине, а сам до мене служити йде. Я годуватиму його розжареним вугіллям, а напуватиму полум’ям.
Фет-Фрумосів кінь проіржав братові ці слова, а той і закинув Дженара за хмари. Хмари закам’яніли й перетворилися на величну сіру фортецю, а крізь два просвітки в них визирали голубі, як небо, очі й метали блискавиці. То були очі Дженара, замкненого в піднебесному царстві.
Фет-Фрумос посадив дівчину на батькового коня, і через день вони примчали до прекрасного палацу Фет-Фрумосового побратима-царя.
А там уже всі вважали Фет-Фрумоса загиблим, і як розлетілася звістка, що він повернувся живий і здоровий, день заяснів по-святковому, люди радісно загомоніли, наче весняні струмки.
А що ж сталося за цей час з Іляною?
Вона, тільки-но Фет-Фрумос поїхав, замкнулася в саду за високим залізним парканом, лягла на холодну камінну плиту, поклавши голову на крем’яну брилу, і гірко плакала, збираючи сльози, чисті, мов діаманти, у золоту мушлю, яка стояла біля неї.
У занедбаному саду пожовкло листя на деревах, на голому камінні під спекотним сонцем і холодним місяцем виросли хирляві квіти з жовтим листям і пожухлими пелюстками каламутного, як очі мерців, кольору. Це були квіти горя й смутку.
Ілянині очі осліпли від сліз, вона вже нічого не бачила, їй лише здавалося, що в блискучій мушлі, наповненій її слізьми, виникає, мов уві сні, милий образ коханого. А згодом її очі висохли, як висихають струмки, — сліз не стало. Коли б хто побачив її довге розпущене волосся, що ніби складки золотої мантії, спадало на холодні білі груди, коли б хто побачив лице її, на якому наче долотом було викарбуване горе невимовне, той міг би подумати, що в саду лежить закам’яніла морська фея.
Але як почула Іляна, що Фет-Фрумос повернувся, лице її проясніло. Слізьми з золотої мушлі покропила вона сад, і враз ожили дерева, листя на них стало смарагдово-зеленим, а зажурені квіти звеселіли, скинули пожухлі пелюстки й засяяли перлинами — від цього хрещення слізьми народилися білі конвалії.
Сліпа Фет-Фрумосова наречена тихо пішла садом, нарвала багато конвалій і виклала з них ложе біля золотої мушлі.
І в цю хвилину прийшов до неї Фет-Фрумос.
Вона кинулась йому на шию, занімівши від радості, дивилася на нього сліпими очима, ніби хотіла побачити його душу. А тоді взяла коханого за руку й підвела до мушлі, наповненої слізьми.
Ясний місяць золотою квіткою розцвів на темному вечірньому небі. Фет-Фрумос умив обличчя слізьми з мушлі, загорнувся плащем, який Іляна виткала з місячного проміння, і заснув на квітковому ложі. Іляна прилягла біля нього, і приснився їй сон, ніби матір божа зняла з неба дві голубі зірки й поклала їй на чоло.
Уранці прокинулась вона зрячою…
Наступного дня повінчався цар із Дженаровою дочкою.
А через день мали справляти Фет-Фрумосове весілля.
Роєм злетіло з неба золоте проміння й розповіло музикам, як співають ангели, а з глибини озера піднялися хвилі й розповіли, як співають німфи, коли бажають добра людям. І навчилися музики урочистих і величальних пісень.
Полум’яна троянда, срібні лілеї, білі, мов перлинки, конвалії, лілові фіалки та інші квіти зійшлися на раду, і кожна з них своїми пахощами повідала, яким вона бачить весільне вбрання Іляни. Таємницю довірили квіти чемному синьому метеликові з золотими бризками на крильцях. Він полетів до сплячої дівчини і кружляв над її обличчям, аж поки вона побачила уві сні, наче в дзеркалі, як їй слід одягтися на весілля.
Фет-Фрумос надів зіткану з місячного проміння сорочку, підперезався перловим поясом і накинув на себе білосніжний плащ.
І справили вони славне весілля, такого ще й світ не бачив.
Довго жив Фет-Фрумос з Іляною в мирі й спокої, в щасті й радості. А коли те правда, що люди кажуть, ніби для Фет-Фрумосів час не біжить, а стоїть на місці, то ще й досі живуть.
ІНДІЙСЬКА КАЗКА
Колись давно в одній далекій країні жив цар і мав дочку такої вроди, що ні словом сказати, ні пером описати. Волосся було в неї, наче сльоза сонця, якщо тільки сонце коли-небудь плакало. Місячними ночами золотоволоска гуляла в сутінку лаврових дібров довкола замку, витесаного із суцільної скелі. І от одпого разу до неї долинув спів — такий чарівний, мов у солов’я, але все ж людський. Йому акомпонувала арфа, чиї звуки нагадували рівний і лагідний плюскіт морського прибою. То співав юнак-парія, закоханий у цареву дочку. Вона побачила його в місячному сяєві, що лилося крізь гілля дерев, — високого і ставного, з гордим, обрамленим чорного чуприною обличчям, на якому двома темними квітками квітли очі. Вона не могла не закохатися в юнака: такий він був гарний.