Десь за місяць я одержав пакет з маленького німецького містечка — столиці якогось карликового королівства, королівства-пародії, королівства-сатири. У пакеті був рукопис, рукопис біографії Томи Ноура.
Поміж аркушів я знайшов ось таку записку:
«Друже, я поки що не помер, хоч уже й засуджений до смерті. Вирок виконають незабаром. Живу я в великому палаці — біля воріт стоять поважні вартові — тільки лиш трохи темнуватий і трохи завогкий мій палац — люди називають його в’язницею. З рукописом роби, що знаєш. Прощай — і до побачення в іншому світі!
Тома».
Ось рукопис:
III
Уперше я побачив темряву світу під сніговим заметом, тобто в одній із тих халуп, які взимку нагадують про своє існування лише зеленкуватим димом, що в’ється над ними. Тато мій не мав нічого: він був чи не найбільший злидар у нашому поселенні. Про матір можу сказати тільки, що це було ніжне й слабке створіння, янгол, який заколисував моє дитинство своїм болісним і стражденним голосом.
Я був ще геть малий, коли одного дня збагнув, що мама не хоче відповідати мені, що вона заснула, пожовтівши, з вилами в руках, ледь помітно всміхаючись тонкими губами. Мені здалося, що вона про щось глибоко задумалась; марно я тихенько смикав її за рукав — вона не хотіла відповідати.
Потім прийшов тато. Люди поклали маму на стіл, зібралося всеньке село… дехто плакав. Я дивився на них, але не знав, що й думати. Я вже не раз бачив людей, які ціпеніли отак, простягнувшись на ліжку, котре називають марами, потім ті мари несли під співи й плачі, і щоразу, коли отаке сумне весілля проминало нашу хату, в мами текли сльози з очей, а я не знав чому…
Настала ніч… Люди, що залишилися в хаті, взялися грати в карти, а мама лежала, витягнувшись, непорушна, жовта.
Третього дня люди віднесли її до дерев’яної хати з хрестом угорі — до церкви; якийсь старий чоловік з білою бородою, одягнений у довгу одіж, геть-геть розмальовану, тихо проспівав щось собі під ніс, маму опустили в яму, накидали зверху землі, так що її й зовсім не стало видно…
Я повернувся додому… Останні три дні я не зронив пі слова, і це диво геть запаморочило мою маленьку голову. Не знаю, що я відчував тоді, але мене охопив неймовірний страх, що не побачу більше мами… Кинувся шукати її в хаті, шукав скрізь… іноді здавалося, ніби я чую її тихий ласкавий голос, але самої не бачив.
Коли стемніло, я подався до церкви… На тому місці, куди поклали маму, височів горбик, у темряві горіла свічка з жовтого воску, мов золотиста зірочка в проваллі чорних хмар.
Я ліг на могилу, припав вухом до землі. «Мамо! Мамо! — покликав я. — Виходь звідти та й ходімо додому… Хата така порожня, — казав я, — тато не приходив цілий день, твої білі голуби розлетілися по полях… Мамо, виходь, мамо! Або й мене візьми до себе туди, до себе…»
Час від часу я прислухався, але могила була холодна, мовчазна, вогка, подих вітру погасив свічку, і мою душу оповив непроглядний морок. Мама не виходила… У мене струмком полилися сльози, якась дерев’яна рука стиснула моє серце, зітхання накочувались на мене, і я заснув під похмурий голос сича.
І ось що мені приснилося. Високо-високо вгорі поміж отих рухливих гір, які звуться хмарами, я вздрів промінь, що падав на мене. А по променю спускалася жінка в довгому білому одязі… моя мама… Вона лагідно втішала мене, і я побачив, як з моїх грудей вилетіла біла горличка й сіла мамі на руки… Сам я залишився на могилі, холодний і жовтий — такою бачив я маму; але мені здавалося, що я — то не я, а насправді я — горличка… На маминих руках я перетворився з горлички в біляве красиве немовля з кількома пухнастими сріблястими крильцями. Золотистий промінь піднімався разом з нами… ми проминули темні хмари й денні сузір’я, аж ось опинилися над зорями в прекрасному саду, де витали духмяні пахощі й дзвеніли пісні. На деревах було листя із самоцвітів, квіти виткані із світла, а замість яблук у гіллі виблискували тисячі полум’яних зірок. Усі стежки в саду, посипані срібним піском, вели в глибину саду, де стояв накритий білою скатертю великий стіл із восковими свічками, що сяяв, мов золото, за столом сиділи святі в білому, як і в мами, одязі, а довкруг голови в кожного виблискували промені. Вони вели бесіду й співали пісні ще від тих часів, коли не було ні світу, ні людей, а я здивовано слухав їх…
Зненацька холодний морок ударив мені в обличчя, і очі мої розплющились. Я отямився на тій самій могилі з глею, і дощ упереміш із градом бив мене по обличчю, а червоні вогненні блискавиці розпанахували на тисячі шматків чорні хмари на небі. Надтріснутий дзвін болісно стогнав на дзвіниці, а било стукалося об стояки вежі.