Я подався з могили, мокрий як хлющ, забрьоханий, і згорнувся калачиком на дзвіниці, вицокуючи зубами, бо холод пробирав до кісток; довге волосся спадало мені на очі, свої слабенькі замерзлі рученята я намагався запхати в мокрі рукави. Так я перебув усю ніч.
Уранці, коли ще півні не співали, я пішов додому, грузнучи босими ногами в грязюці… добрів до нашої хижки… дрова вже згоріли… в печі ледве жевріло. Тато сидів на низенькому ослінчику і по його загорілому, неголеному обличчю стікали палючі сльози.
— Де ти був? — спитав він, ласкаво взявши мене за холодну руку.
— Ходив шукати маму… Де мама?
Він важко зітхнув, узяв мене на руки, невимовно гаряче притиснув і вкрив моє холодне личко незліченними гарячими поцілунками.
— Мама твоя, сиротинко… — прошепотів він повільно. — Мама твоя… Нема більше в тебе мами…
Я став єдиною втіхою для свого бідолашного батька. Світлом його очей, єдиною його розрадою й надією старості.
Ми часто заходили до старого сільського священика, і він, посадивши мене на коліна, давав мені перші уроки грамоти. Непереборне бажання вчитися, пекуча спрага до знань прокинулась у мені, і вона, на жаль, стала для мене фатальною. Коли б я залишився в наших горах, коли б серце моє зачарувалося дойнами, а голова чарівними легендами, то, може, я був би щасливіший.
Тато віддав мене до школи. Що треба було вчити, я не знаю, зате знаю, що дні мої минали, мов довга сумна зима, мов безглуздий сон.
Серед знедолених дітей, які спрагло вслухаються на шкільній лаві в мову науки, поміж тих, для кого навчання не примус, а покликання, доля, в голові і в серці яких тріпоче бодай малесенька небесна іскра, можна розрізнити дві групи — хоч обидві мають спільну рису: пужда.
Тільки для одних вона добровільна, а другі й справді знедолені. Перші могли б озолотити вулиці тими грішми, які вони розтринькують, та, залишившись без грошей, вони п’ють гірку чашу злиднів, аж стають покидьками, в той час як другі п’ють її весь час, бо вони й не відривалися від неї.
Поміж чотирьох стін низенької продовгуватої мансарди, якій навіки-вічні судилося бути неметеною, жили в найповнішому й наймирнішому безладі ми, п’ятеро дітей людських. Біля єдиного вікна стояв стіл на двох ніжках, але не падав тому, що протилежним боком упирався в стіну. Троє кривих ліжок — одне на трьох ніжках, друге тільки на двох — в узголів’ї, а протилежний кінець лежав на підлозі, тому й лежати на ньому доводилося похило, плетений стілець з величезною діркою посередині, кілька глиняних свічників з розкішними лойовими свічками, старезна лампа, яка походила прямісінько від лампад грецьких філософів, чиї твори, мабуть, через це відгонили олією, та ще купи книжок на столі, під ліжками, на вікні й навіть на довгих задимлених сволоках стелі, які потемніли від часу й набули кольору червоного обпаленого дерева. На ліжках солом’яні матраци й вовняні ковдри, на підлозі — рогожина, на ній зручно вмощувалися мої колега й грали в карти, курили при цьому тютюн із смердючих люльок, від чого затхле повітря в мансарді ставало вкрай нестерпним.
Ми всі були саме в тому віці, коли горланиш арії з опер, читаєш напам’ять пасажі з класиків, шкрябаєш любовні вірші, вдаєш із себе відчайдуха й пробийголову, забагато думаєш про свої вусики, які тільки-но проклюнулись, переконаний, що твоя усмішка чарівлива, а погляд проникливий — одне слово, це був саме той затятий нестерпний вік, що йому навіть важко дати ім’я.
Поки мої колеги грали в карти, сміялися, пили й розказували анекдоти, дедалі фривольніші й смішніші, про Гепеля, про циган, про попів — я збавляв своє життя, охопивши голову руками, спершись ліктями на край столу, не слухаючи їх і не читаючи страхітливі фантастичні романи, які розпалювали мій мозок.
З-поміж багатьох моїх колег один виділявся жіночою вродою. Витончений і ніжний з вигляду, він, однак, був заводіякою всіх студентських витівок. При пиятиці випрівав удвічі більше, ніж будь-хто із нас, і коли решта вже хиталася на всі боки, й не знали, що варнякають, бурмотіли щось незв’язне й цілувалися, ніби закоханці, він єдиний сидів поміж них з незворушною усмішкою, і тільки блідість, яка ставала ніжнорожевою — ніби в сухотного, засвідчувала, що він випив. Я своїм звичаєм то міг пити, але мимоволі дивувався цьому хлопцеві, цьому янголові з такими яскравими й такими глибокими голубими очима, з таким блідим і ніжним обличчям, на якого навіть вино не могло справити ніякого впливу. Він був бідак із бідаків, але здавався цілком байдужим до свого убозтва. Завше веселий, завше безжурний і дотепний, хоч завжди обірваний і без гроша в кишені, він ніскілечки не думав про свою бідність, і не тільки не знав, але й знати не хотів, заради чого живе на світі. Хоча мені іноді здавалося, що веселість його силувана, а цей сміх, почасти неприродний і ніби божевільний, то просто маскування душі, яка рветься до бою.