Одного разу взимку, холодної опівнічної пори — я читав, решта моїх колег спали, хропучи, хто де — почувся стукіт у двері.
— Зайдіть! — крикнув я.
У пальтечку, котре, здається, вже не дуже могло захищати од вітру, зайшов юний мій блідий друг, але був він ще блідіший, ніж звичайно, мертвотиоблідий, стиснуті губи пошерхли, гірка усмішка надміру силувана, очі схвильовані, чорне волосся скуйовджене.
— Йоане, — вигукнув я, — що з тобою?
Я схопив його за руку й пильно глянув у вічі.
— Нічого, — відповів він, усміхаючись, — нічого!… Вона помирає…
— Хто помирає, ради бога?
— Вона! — відказав він, притягнув мене до себе, притиснув мою голову до своїх грудей і кілька разів розгублено схлипнув. — Ходімо, ходімо зі мною… прошу тебе!
Я накинув на себе якусь теплу одежину й вийшов за ним. Стояв мороз. Мерзлий сніг рипів під нашими ногами, а ми летіли вулицями містечка: я — щільно загорнувшись і сховавши голову в пальто, він — підставивши обличчя заметілі, що била нам назустріч.
Віяв пронизливий вітер. Вряди-годи траплявся ліхтар… Коли я дивився на біле, мов у мерця, обличчя свого друга, мені здавалося, ніби я йду поряд з тінню, з людиною, котра померла давно-давно, і тільки дивувався, як це я, живий, можу супроводжувати цього мертвого та куди приведе мене цей блідий, скептичний, довготелесий привид. Його неприродна постава, ноги, якими він ледь торкався землі, заціпенілий погляд, довге, майже до кісточок, дране пальто та ще те, як він мовчки йшов поряд зі мною — все це лякало мене, наштовхувало на думку, ніби я йду не з живою людиною, а з величним привидом з кошмарного сну в зимову ніч.
Ми вийшли за місто. Перед нами розкинулося широке поле, покрите сріблястим снігом, в якому віддзеркалювався блідий місяць… білий безмежний простір… зимова нічна казка в усій своїй холодній красі, виповнена срібним повітрям… то сям, то там засніжені кущі здавалися чуперадлами, срібними привидами в срібному полі, оце і все. Ми пішли полем навпростець. Далеко-далеко в кінці поля майнуло серед безлистих дерев світло, мабуть, із вікна, долинуло приглушене собаче валування.
Ми прискорили крок, і нарешті добулися по глибокому снігу до невеликого будинку посеред саду, перестрибнули через паркан, обтрусивши з нього сніг, і подалися до освітленого вікна. Коли ми підійшли, Йоан попросив мене нагнутися — він стане мені на спину й постукає в вікно; з моєї спини він стрибнув на підмурівок і заглянув усередину. Я піднявся за ним.
Ми побачили бідно обставлену кімнату — дерев’яні стільці, грубо збите ліжко, в кутку стояло піаніно. На стільці сидів якийсь старий чоловік, на ліжку лежала дівчина, напівзаплющивши очі, біля піаніно сиділа друга дівчина.
Дівчина на ліжку була дуже вродлива: світле, аж попелясте волосся, обличчя бліде, мов іній, очі під довгими віями темніші спілої ожини, тоненькі підмальовані брови зрослися на переніссі. Губи її тремтіли, ніби вона шепотіла молитву, очі час від часу ледь розплющувалися, на скроні тихо тремтіла синя жилка. Біла дівоча рука, ніби виточена з найчистішого мармуру, звисала з ліжка, другу вона поклала собі на груди.
Старий сидів на дерев'яному стільці. Його чоло було затьмарене болем, лисину обрамляли кілька білих волосин, які сріблилися на світлі, почервонілі від старості й безсоння очі були повні сліз, голова цього напівмерця конвульсивно здригалася, руки звисали вздовж ніжок стільця.
Дівчина біля піаніно теж була дивовижно вродлива. Руки її завмерли на клавішах, вона сиділа, відкинувшись назад, голова височіла над спинкою, погляд її втупився в стелю, на очах бриніли сльози. На блідому обличчі виписаний біль — величний біль.
Саме повітря в кімнаті було мертве й сумне — полум'я свічки ледь-ледь погойдувалося, ніби на нього дихав невидимий дух. Усі мовчали, мов були мертві. В застиглому погляді старого читався відчай. Зненацька руки тої дівчини, яка сиділа біля піаніно, ожили. Підкинуті якоюсь невидимою силою, вони злетіли над клавішами, повітря виповнилося небесними звуками; старий нахилився, ніби хотів стати на коліна, вмируща розплющила очі й затягла пісню, пісню вмирущої діви. Мелодія то стрімко злітала вгору, то звучала тихо, ледь чутно, мов бриніння янгольських арф — це був один із найкращих псалмів божественного маестро Палестрици в найкращому виконанні.