Чоло його залишилося спокійне, але затуманилося хмаринкою якоїсь думи.
— Я піду за нею, — сказав він тихо й схвильовано, — я невдовзі піду вслід за нею.
— Мовчи, — обізвалася Поесіс, — щоб він не почув! — і показала очима на батька, який потонув у своєму глибокому й мовчазному горі.
Ми побули ще трохи… зовсім мало… а далі повернулися додому. Серце моє купалося в світлі, душа впивалась безмежною ніжністю й переповнювалася одним образом, одним-єдиним… Поесіс! Йоан пішов від мене. Я зачинив за собою двері кімнати і впав перед столом із книжками.
— Поесіс, — бурмотів я спантеличено. — Я люблю тебе!
Я мріяв… співав, писав про неї… вся істота моя виповнена була одною-єдиною мрією… розум мій не бачив жодного іншого образу, окрім цього янгола з мармуру: Поесіс!
Я знайшов Йоана і спробував йому розказати все. Ллє він зробився мовчазний і противний… недовірливий до будь-кого. Він насміхався з неба і з Бога; зневажав людей, іноді здавалося, що в його лахміття вирядився сам король насмішки й ненависті. Я не міг з ним розмовляти так, як раніше. А втім, одного дня спитав його про життя цієї родини.
— Злидні,— сказав він, — злидні — такий талан великих душ, душ янголів… А тим часом можновладці, бундючні ідіоти їздять у золотих каретах. О, ці великі можновладці! Невже вони не могли б підбадьорити, підтримати цього старого поета, який харчується тільки мріями, який помирає від голоду при своїй геніальності, який вимушений одягати своїх дочок у лахміття, а виряджені в шовки повії регочуть услід доброчесності, вдягненій у дрантя? О, повій і утриманок хоронять у мармурових склепах, у свинцевих гробах, покритих оксамитом, а доброчесність спить вічним сном у чотирьох смерекових дошках. І для чого існує доброчесність, навіщо вона? Для театру? Щоб ці нікчемні людці в світі зла, двоєдушності, егоїзму могли вдавати із себе доброчесних, шляхетних, доблесних? Та хіба доброчесність може перемогти розпусту?… І чи вона перемагала її коли-небудь? Де? В театрі, на сцені — так, але не в живому житті, бо в ньому треба бути мерзотником, аби не померти від голоду, і здаватися, тільки здаватися порядною людиною, щоб померти щасливим і оплаканим спадкоємцями… особливо, якщо залишаєш після себе майно. О, я знаю випадок, коли мати ховала заповіт чоловіка в себе за пазухою, боячись рідних синів, а вони, ще тіло непоховане, з червоними від сліз очима нишпорили, мов змії, шукаючи заповіт покійного. Я бачив також сцени, де жінка непритомніла тільки тому, що летаргійна блідість та вільні пози дуже личили їй. Ганебне все людське… Я не вірю в цю злісну тварину, що походить від мавпи, яка прихопила з собою всі погані звички своїх предків.
— Замовкни! — гаркнув я. — Хіба твоя Софія не була жінкою?
— Вона жінка? — перепитав він, гірко усміхаючись. — Вона жінка? Ти мариш! То був янгол — янгол, яким його замислив творець серед своєї безмежної вічності. що таке жінка? Це людина, котра живе для того, щоб розмальовувати своє лице фарбами, казати брехливі слова й плакати нещирими сльозами. Це — сфінкс, котрий плаче, зраджуючи, і глумиться з тебе, зворушуючись аж до сліз. О пі, вона не була жінкою… Я протестую проти самої назви.
У такому настрої Йоан був весь час після смерті Софії. Але хоч серце його й краялося, хоч душа кипіла чорно, але його чоло митця завше лишалося світлим, так що збоку нічого й не помітиш.
Я ж навпаки, побачивши одного разу прекрасну постать земної дівчини, цього білявого янгола, почав марити нею дні й ночі, і мені здавалося, що тоді, коли дячок бурмотів на криласі молитви старослов’янською мовою, коли священик на вівтарі здіймав до неба свої слабенькі рученята, мені тоді здавалося, що лик матері божої на темночервоній іконі на іконостасі світліє, неясні досі, стерті від часу риси вкриваються живим рум’янцем, волосся, покрите вишитою золотом хусткою, починає спадати безладними світлими, мов золото, хвилями, давно згаслі очі починають світитися двома голубими квіточками, її святі, міцно стиснуті пожовклі вуста шепочуть слова, а складчаста багряниця перетворюється на моїх очах у легку, мов павутина, білу газову сукню. Отож у церкві замість святої божої матері я бачив крізь гіркі сльози любові найдорожчий моєму серцю образ — Поесіс.
Хто вона? Що вона? Чим займається?
Другорядна актриса в другорядному театрі, вона грала субреток, хоча все в ній — і хода, і постава — свідчили про її покликання до високої трагедії.
Театр був у передмісті, таке собі грубо збудоване дерев’яне приміщення посеред зграйки дерев, які разом з іншими, що росли поодаль, складали щось на зразок саду, а точніше сказати, гайка.