Марно простягав я сповнені жаги руки до її тіні… Вона відлетіла.
Але ось повернулася знову.
— Любий мій, — сказала вона дуже серйозно, погладивши мене по чолу, — проведи мене додому. Батько в оркестрі, він віолончеліст… до четвертого акту що далеко… він прийде додому сам. Побудь тут! — сказала вона, повертаючись до кабіни, і почервоніла, ніби в її словах було щось сороміцьке.
Невдовзі вона вийшла переодягнена у свій звичний одяг, у коротенькій шубці, яка дуже їй личила, і в оксамитовій шапочці на голові.
— Тримай! — вона дала мені в руку якийсь вузлик.
Ми вийшли через чорний хід з театру й невдовзі опинилися край поля, звідки виднівся вдалині будиночок старого музиканта, вікна його блищали в темряві, мов дві срібні дощечки.
Яке мовчазне й біле було поле, яке холодне й чисте повітря, яка гаряча й чорна була моя любов!
Я йшов поряд з Поесіс, поряд з теплою юною душею по засніженому старому полю… У ці хвилини я вбачав у ній все… свій ідеал, свого янгола, свою дружину… Моя дружина… коли я уявляв, що ця ніжна й лагідна дівчина, котра йшла поряд зі мною, колись назве мене своїм чоловіком, якісь непоясненні чари, якась теплота, мов дух нагрітої хати в зимову стужу, якесь набальзамоване важке повітря виповнювали пустельний і холодний морок моєї душі.
Разів з двадцять я ладен був кинутись до неї і стиснути з шаленою юною любов'ю в обіймах, — разів з двадцять її докірлива й лукава усмішка, котра, здавалося, здогадується про все, що діється в мене на душі, перепиняла мої наміри.
Нарешті ми прийшли до хати. Метка й граціозна, вона відчайдушно перескочила через паркан і зі сміхом зникла. Я подався вслід за нею садом поміж засніжених дерев, і ми разом зайшли через чорний хід у темні сіни, куди крізь замкову шпарину в дверях пробивався промінь із освітленої кімнати. Ми зайшли всередину. Догоряючий камін з відсунутою заслінкою кидав на стіни червонуваті відблиски, повітря було тепле, запаморочливо пахло підсмаженою кавою, здавалося, ніби й повітря, і світло в кімнаті дрімали. Єдина переміна тут після моїх відвідин була та, що піаніно пересунулося вздовж стіни до вікна, тому його клавіші опинилися поряд із вікном, на якому стояли горшки з квітами: в одному палахкотіла червона троянда, а в другому — білий, аж сріблястий, мов закохана дівчина, крин.
Поесіс скинула шубку й залишилася в підігнаній до стану простенькій шовковій сукні. Стан у неї тоненький, його можна обхопити пальцями однієї руки, усмішка й погляд у неї лукаві, а ще була в ній якась м’яка слабкість, котра оповивала кожен її рух, мов вона сонна, від чого в мені спалахували незбагненні бажання.
Я підтягнув крісло до каміна, від якого розходилось м’яке тепло, і примусив Поесіс сісти в нього. Червоні відблиски заграли на її блідому обличчі й чолі, вона усміхнулася радісно й печально водночас, повіки її напівзаплющились… і я, впавши перед нею на коліна, схопив обидві її руки і вдивлявся з безмежною жадібністю й любов’ю в її лице.
Я несміливо обняв її за шию, тихо-тихо підвівся, щоб нарешті зірвати довгий і чарівний поцілунок. Але вона раптом ніби пробудилася від своїх м’яких дрімотних мрій… Напіврозплющивши очі, вона лагідно відштовхнула мене, легенько ляснула мене по чолу і сказала з усмішкою:
— Хлопчисько! Іди геть!
Потім, силоміць, але граційно вивільнившись із моїх обіймів, Поесіс сіла біля піаніно й відкрила кришку. Я кинувся до неї, впав на коліна, обхопив її стан обома руками і вткнувся очманілою від любові головою їй у поділ. Отак сидячи, вона поклала руки на клавіші й почала меланхолійно бити по них; це був хвилюючий, сумний вальс одного з німецьких композиторів, вальс розповідав про любов і від цього я ще дужче став сам не свій. Я не чув ні звуків, ні мелодії, а лиш меланхолійний та жагучий до знемоги сластолюбний гул, який повільно плинув і десь губився.
Я підвів голову, з любов’ю подивився в її лице, розпашіле від тепла та моїх обіймів — усі почуття мої переплутались, закрутилися виром, і я не міг ручатися за них — погляд мій був сам вогонь, обійми — жагучі.
— Поесіс, — сказав я здавленим голосом, — я люблю тебе!
— Тс-с! Тато йде! — тихо скрикнула вона, підводячись і показуючи рукою на вікно.
Ця несподівана звістка підвела мене з колін. Вона зірвала квітку крину з горщика на вікні, поцілувала її, заплющивши очі, — від цього здалося, ніби срібно-білі пелюстки крину порожевіли, — потім з ясним виразом любові лівою рукою подала його мені. Припав і я поцілунком до цього крину, який не міг бути біліший і чистіший, аніж обличчя моєї незайманої нареченої — я поцілував його гарячим пристрасним поцілунком! 1 подався до дверей… але на порозі оглянувся крадькома: висока й тоненька, вона стояла, зіпершись рукою на піаніно, і дивилася мені вслід. Ще один погляд — і я вийшов, бо почув, як під ногами старого зарипіла хрустка стежка на подвір’ї. Я подався через чорний хід, промайнув садом і, розпаленілий та радісний, перестрибнув паркан.