Тіту Майореску, маючи намір стати членом уряду, хотів, щоб талаповитпй юнак заступив після нього кафедру філософії Ясського університету. Тому поет знову виїздить за кордон — тепер уже до Берліна, щоб завершити свою освіту. Там він пробув до кінця 1874 р., але магістерської дисертації не захищав і університетських іспитів не складав.
Він повертається в Ясси, де обіймає посаду директора центральної університетської бібліотеки, а незабаром його призначають інспектором шкіл одразу двох повітів — Ясського та Васлуйського. Звичайно, останнє призначення відірвало поета від улюблених книг, та завдяки йому він познайомився з людиною, котра залишиться його найщирішим другом на все життя. Це був дяк-розстрига Іон Крянге, який працював учителем і під впливом свого молодшого друга став одним із найвідоміших письменників румунського й молдавського народів.
Робота інспектора шкіл відкрила поету очі на жахливий стан, у якому перебував народ. В одній з доповідних записок, поданих начальству, М. Емінеску писав: «Загальне враження від шкіл цього повіту погане. Всюди незадовільне відвідування, дуже погане керівництво, всюди — злиденність сільськогосподарського робітника, часто справді-таки жахлива смертність, соціальні труднощі та майже нестерпні умови праці, що породжуються цими труднощами. Як соціальне середовище, так і місцева адміністрація тут такі, що школа виявляється майже зайвою річчю. Я не наважуюсь висловити свою думку щодо причин такого становища, але уже тепер вважаю, що воно може бути поліпшене тільки новою системою податків і набагато вільнішою організацією праці». Навіть із наведених рядків видно, наскільки «не наважувався» М. Емінеску висловити свої погляди на ситуацію в країні. Але ще чіткіше він висловлював свої думки у художніх творах: «Не можна більш терпіти! Зберімося й зламаймо оцей порядок підлий, оцей нелюдський лад! Якщо опісля смерті нас щастя не чекає, То хай на цьому світі нам правда засвітає, Аби трудящі люди жили, як з братом брат!» («Імператор і пролетар»).
Тут же в Яссах Міхай Емінеску знову зустрів жінку, яка стала його Беатріче, — Вероніку Мікле. Вона надихнула поета на чудові вірші про кохання.
Вероніка Мікле, дружина ректора Ясського університету, на тридцять років молодша за свого чоловіка, була дуже вродливою й душевною жінкою, талановитою поетесою. М. Емінеску познайомився з нею ще навесні 1872 року у Відні, але вогонь кохання розгорівся саме тепер, і поет створює ряд віршів, що становлять так званий «вероніківський цикл» його лірики, в якому оспівано образ коханої і який напругою почуттів не поступається сонетам Шекспіра. Спочатку це було платонічне кохання. У 1879 році чоловік Вероніки Мікле помер, і закохані вирішують одружитися. Але проти наміру М. Емінеску одружитися виступив меценат Тіту Майореску, який прагнув «урятувати» поета від «згубного» кроку. Кохання Міхая Емінеску й Вероніки Мікле то спалахувало буйніш полум’ям, то на якийсь час пригасало. Дехто з емінескознавців вважав, ніби зустріч з Веронікою Мікле була для поета справжнім нещастям, однак подібні судження є надто суб’єктивними. Тим часом сам поет, як свідчать численні рядки його любовної лірики, обожнював свою кохану. Листування М. Емінеску й В. Мікле, їхні вірші — це справжній вир бурхливих почуттів. Забігаючи наперед, відзначимо, що Вероніка Мікле не змогла пережити свого коханого — невдовзі після його смерті вона наклала на себе руки.
У 1876 році відбулася зміна уряду, і новий міністр освіти ліберал Кіцу звільнив М. Емінеску з посади інспектора шкіл. Можливо, саме через це безпідставне звільнення Емінеску згодом постійно критикував лібералів. Щоб заробити на хліб, поет погоджується працювати редактором газети «Курієрул де Яш» («Ясський кур’єр»). Але й тут йому не дають спокою. Злостивці звинувачують його у витраті на особисті потреби фондів бібліотеки, директором якої він був. У редакції від нього вимагають підписуватись під матеріалами, яких він не писав, принижують його гідність. Усе це, а також тимчасовий конфлікт з Веронікою, спонукало поета залишити Ясси. Він переїздить до Бухареста, де з 1877 року входить до складу редакції газети «Тімпул» («Час»), а потім і очолює її.
У ті часи щоденну газету випускали самі редактори, отож М. Емінеску, І. Славіч та І. Л. Караджале за мізерну плату з ранку до ночі писали передовиці, огляди парламентських дебатів та зарубіжних новин, статті на різні теми. Саме тут на повну силу зазвучав пристрасний голос Емінеску-публіциста. Невдовзі Славіч і Караджале пішли з редакції, і випуск газети повністю ліг на плечі поета. Одночасно Емінеску напружено працює й над художніми творами — саме тепер з’являються друком його славнозвісні «Послання» та вершина його поетичної творчості — поема «Лучафер».