Я йшов, не спиняючись, білими стежками, що перехрещувалися на полях, подекуди ще не доспілих — ішов, аж поки добувся до зарошеного підніжжя гір. Далі вів кам’янистий гірський плай. На деяких пагорбах спалахували вогнища, я бачив біля них людей, жителів кодрів, які покривали чорнозеленою мантією плечі гір; вряди-годи трембіта виливала свій сумний біль; біля інших вогнищ мені ввижалися дівчата й хлопці, які водили танець, а в далеких кодрах хлопці-зухи насвистували крізь зуби або виводили губами на зеленому листі проникливу вогняну дойну. А я йшов уперед під кам’яними стінами гір вузенькою стежиною, яка весь час бралася вгору, то сям, то там перегороджена каменюками, що скотилися з гори й завмерли посеред стежини. Я перестрибував через них і простував, не спиняючись, аж поки зайшов місяць, згасли вогні, завмерли пісні, а крайнебо на сході зарожевіло, провіщаючи новий день. Прохолодне ранкове повітря заходило мені в груди, я відчував, як терпне від холоду горло…
Ось, нарешті, й моє село — з маленькими, критими соломою, хатинами, розкиданими на кам’янистому схилі гори, воно здавалося скупченням орлиних гнізд. Я проминув центр, пройшов повз низеньку дерев’яну церкву й аж на протилежному краю зупинився біля врослої в землю бідної халупи свого тата. Крізь підсліпувате вікно мріло світло.
Я відсунув дерев’яний засув на розсохлих дверях і зайшов усередину. У печі ще догоряли зо дві маленькі головешки, тато спав на дерев’яному полику, який стояв урівень із піччю. За піччю було ще одне ліжко, мамине, покрите ліжником, над пим висіла старенька потьмяніла ікона матір-божої, перед іконою горіла маленька лампадка з олією.
Я, не будячи тата, ліг на мамине ліжко й одразу ж заснув, бо дуже втомився.
Вдосвіта, ще тільки-но благословлялося на світ, у хижці проспівав півень, і я крізь сон почув, як тато встав, злив собі на руки з цеберки, вмився, перехрестився й, тихенько пробубонівши молитву, узяв свій каменярський молот під лавою й вийшов надвір, навіть не оглянувшись і не побачивши мене в запічку.
Лише під обід пробуркався я зі свого глибокого сну без сновидінь. Хтось порався в хаті й біля печі. То була моя двоюрідна сестра — вона, накидавши хмизу в піч, варила обід.
— Це ти, Фініцо? — спитав я, вийшовши й міцно цілуючи її личко.
— Ой, лишенько! — сказала вона, усміхаючись, приклала пальця до губ і окинула мене поглядом від голови до ніг. — Як же ти виріс… Ти глянь! І борода, і вуса… Тільки щось ти блідий дуже, братику, чи не закохався, часом?
— Ти не знаєш, — сказав я, дивлячись в її іскристі невинні очі,— і не можеш знати, скільки я вистраждав.
Якою вродливою стала моя двоюрідна сестричка! Біле личко, рожеві щічки, густе каштанове волосся, яке спадало двома важкими косами на спину — гладеньке, з рівненьким проділом, великі карі очі — вони здивовано й допитливо оглядали мене, дуги брів зійшлися на переніссі, носик ніжний, мов у знатної дами, підборіддя кругленьке, повне, а коли вона усміхалася — на ньому з’являлися дві кокетливі ямочки. Біла кохта з вишитими широкими рукавами, запаска чиста, нова, а ноги босі. Чим довше я дивився на неї, тим вродливішою вона видавалась мені, і я поцілував її ще раз.
— Ого! — сказала вона, усміхаючись. — Ти так накидаєшся з поцілунками, ніби я твоя… але на чужий коровай рота не роззявляй, паниченьку!
— Ти глянь, яка вона! — завважив я. — Я не хотів тобі зла… І потім, не задивляюсь я на твої оченята… хоч вони й дуже красиві…
— О, чудово! Прийшов мій двоюрідний братик до нас і найперше, що він мені сказав, що в мене погані очі! Чудово!
— Але ж…
— Облиш, я ж знаю… Панич жили в місті… В тамтешніх панянок очі кращі, ніж у мене, ясна річ, — сказала вона й зайшлася сміхом, взявшись у боки, ця язиката, з перлистими зубами донька Єви.
— Якби ти знала, Фініцо, — сказав я напівжартома, напівсерйозно, — про мою любов…
— Любов? — швидко перепитала вона. — Про яку любов? — І здивовано скинула бровами. — Яка любов?… Скажи мені… дуже прошу! Будь ласка, братику! — додала, надувши губки й дуже граційно опустивши очі, так що вони тільки поблискували на мене з-під вій.
— Сядь ось тут на ліжко біля мене, — сказав я, хапаючи її за руку й силкуючись посадити, мов неслухняну дитину… сам я сів поряд із нею, глибоко зітхнув і почав розповідати про свою любов та своє нещастя.
Вона дуже серйозно й по-дитячому уважно слухала, а коли я перехоплював її погляд, то бачив, що очі її виповнювалися слізьми.