Шість років виснажливої праці в редакції газети позначилися на здоров’ї поета. У 1883 році сталося непоправне — розум його потьмарився. Поетові було лише тридцять три роки!
Перша збірка Емінеску вийшла у світ уже тоді, коли поет був хворий. Друзі відправили його на лікування за кордон. Через півроку здоров’я Емінеску поліпшилося, і його виписали з психіатричної лікарні. Однак його поетичний дар згас. М. Емінеску зміг опублікувати лише дещо із написаного раніше, бо хоч мав значні плани, та до їх здійснення приступав важко, невпевнено і без колишньої вправності.
У 1885 році М. Емінеску, сподіваючись, що грязі Куяльницького лиману допоможуть вилікувати виразки на ногах, приїздить до Одеси, де дістає медичну допомогу в санаторії доктора Яхимовича. Виникла версія, ніби саме в цей час Емінеску познайомився з творчістю Пушкіна, проте важко довести автентичність листів-апокрифів, у яких про це йдеться. Але Емінеску завжди з повагою ставився до російської літератури. Ще в 1874 році він надрукував статтю, в якій захоплено писав про перевагу російської комедії над французьким водевілем, про реалізм комедії М. В. Гоголя «Ревізор», який полягав у правдивості, природності і соціальному спрямуванні.
Після деякого поліпшення здоров’я Емінеску приїхав з Веронікою Мікле до Бухареста. Але тут знову настала криза, і його розум потьмарився назавжди. 15 червня 1889 року серце поета перестало битися.
Творчість Міхая Емінеску справедливо порівнюють з айсбергом, у якого лише незначна частина перебуває над рівнем океану, а основна маса прихована під водою. На поверхні творчого доробку Емінеску лише 64 поетичні твори, що увійшли до прижиттєвого видання єдиної збірки, 4 надруковані у журналах прозові твори та велика кількість газетних статей, авторство яких проте не завжди твердо встановлено, оскільки вони не підписані. Але в творчій лабораторії письменника залишились десятки поем, сотні віршів, чимало творів у прозі, цікаві драматургічні задуми. Автор постійно зберігав їх у великій скрині, яка після захворювання поета потрапила до рук Тіту Майореску, а вже на початку цього століття надійшла до фондів Румунської Академії. Публікація рукописної спадщини Емінеску не завершена й досі.
Свого часу вона викликала гостру суперечку серед румунських літературознавців. Нащадки, вважали одні, повинні знати все, що вийшло з-під пера генія національної літератури. Інші гадали, що було б святотатством порушувати волю письменника, який вирішив окремі свої твори не друкувати. Останні погляди поділяв і видатний критик та історик літератури Гарабет Ібреїляну. Він вважав посмертну публікацію творів Емінеску «блюзнірством стосовно автора і обманом публіки». Та згодом пристрасті вляглися. Окремі невдалі речі, що залишилися в рукописах, не могли применшити величі поета, його талант набув ще більшої виразності й переконливості, став ще цільнішим і унікальнішим. Читачі ще раз переконалися у суворій вимогливості письменника до своєї творчості.
Першим прозовим друкованим твором М. Емінеску була казка «Фет-Фрумос із сльози» (1870). Вона свідчить, як багато для письменника важила усна народна творчість, як він, митець-романтик, розумів свою місію у злитті стереотипів народного епосу з яскравими засобами романтичної повели. Народна казка, оброблена й відшліфована майстром, повернулася в народ у пишних романтичяих шатах. А ще до публікації згаданої казки Емінеску завершив чималу повість — «Зневірений дух».
Хоча в «Зневіреному дусі» йдеться про революцію 1848 року, цілком очевидно, що герої роману висловлюють благородні ідеї та мрії автора, якими він жив через двадцять років після зображуваних подій. Тому й сповнені гніву слова про суспільство, в якому талановитій людині судилося бути вбогою, а дурню — їздити в золотій кареті, спрямовані проти поетової сучасності, як і філіпіка проти псевдоінтелігентів, що є «румунами за народженням і французами— за покликанням», готових продати рідну землю, аби лиш мати зиск.
М. Емінеску особисто пересвідчився в тягарі соціального й національного гніту в Трансільванії. Тим цінніші його інтернаціоналістські за змістом міркування, вкладені в уста головного героя повісті «Зневірений дух»: «Мені хочеться, щоб людство стало схожим на призму, єдину, сяючу, пройняту світлом, що вбирає в себе багато барв. Народи — це барви людства, і відмінності між ними такі ж природні й легко зрозумілі, як зрозуміла цілком очевидна відмінність між окремими людьми. Треба зробити так, щоб усі ці грані були однаково яскравими, однаково сяяли, однаково висвітлювалися світлом, яке їх формує і без якого вони б зникли в нетрях небуття, адже в пітьмі несправедливості й варварства народи рівні лише в жорстокості і в тваринному стані, у фанатизмі й у невігластві,— а досить світлу переломитися в них, і вони одразу заграють живими переливами палітри». Іншими словами, М. Емінеску, визнаючи своєрідність і особливість кожної окремої нації й народності, відстоював повне рівноправ’я всіх народів земної кулі.