Выбрать главу

Та ось світ враз ніби засіяв, дірка в небі зробилася більшою й ширшою, крізь неї над голубим склепінням, яке обіймало землю, прозирнуло ще одне склепіння, набагато вище, набагато ширше, воно було із щирого золота й чисте, мов золотисте проміння сонця, та й само це склепіння здавалося великим сонцем і охоплювало світ, отой, що над небом. Повітря теж виповнилося золотистим світлом — золотисте світло заполонило все. Я почув чисті й тихі звуки срібних арф у руках янголів, вони ширяли в срібній одежі, розправивши довгі білі крила, які вилискували в цьому безмежному царстві золота. Вони витали, мов ледь-ледь видимі духи, мов прозорі тіні з сизуватою, кольору мармуру, м’якою на дотик шкірою, очі в них великі й голубі, довгі чорні кучері спадали по шиях аж на довгий складчастий срібний одяг, який омивав їхні прекрасні безплотні тіла.

Серед тих тіней з великими голубими очима я побачив одну з чорними очима, була вона бліда, як і всі вони, але з виснаженим лицем, у довгому лискучому чорному одязі, зі складеними на грудях руками, вона ширяла в золотистому повітрі, великі, сповнені сліз очі були звернені вгору. Я її впізнав… Я вже бачив це чорне розпущене волосся, цю глибоку й величну журу, цей безмежний відчай, для якого єдина зоря — Бог, я вже бачив його… Небеса раділи, і лиш один янгол сумував… Це була Марія, донька старого священика, обоготворена, змінена на обличчі… Але вона ще здавалася мені великомученицьким духом румунської нації, блідим і заплаканим духом, для якого єдина надія — Бог, а єдина опора — небо.

Але холодний нічний іній ліг сивим сріблом на мої довгі чорні вії, і я проснувся. Місяць давно вже зайшов, небо померхло… далеко на сході піднімалася вранішня зоря, невмита й сонна, ледь зачервонивши темносірий небокрай. Я стрепенувся від холоду, підбив шапку з очей, підняв коня, який теж приліг і заплющив свої великі розумні очі. Він скочив, я сів верхи на нього і спрямував його до гір. Кінь мій ішов чим далі веселіше, бо рух був приємний йому й зігрівав його. Невдовзі зійшло сонце, і що вище воно піднімалося по небу, то теплішими ставали його осінні промені й зігрівали мені спину. Я зліз з коня — спис мій блиснув на сонці — і побіг босоніж поряд із конем по дрібній жорстві гірської стежки.

На вершині пагорба сидів на осонні біля вгородженого в землю списа, розкинувши ноги, з люлькою в зубах вартовий румун, який охороняв гори. Я підійшов до нього.

— Здоров був, славний хлопче, — сказав я, поплескавши по шиї свого коня. — Ти не скажеш, де мені знайти такого-то? (Я назвав Йоана.)

— Чому б не сказати? Це наш ватаг, — відповів чоловік, витрушуючи попіл із люльки.

— А ти не міг би мене провести до нього? — спитав я.

— Ні,— відповів він, діставши з-за пазухи білий кисет, що висів на шиї, і знову натоптуючи маленьким пальцем люльку. — Я не можу залишити цього місця, — сказав він, — бо маю стояти на чатах, а ти йди отак-о в долину і вийдеш якраз до табору.

При цих словах він дістав із-за пояса тоненьке шило, поштрикав ним тютюн і закурив, припаливши від білої тріски. Коли він затягувався з люльки, вуса його обвисли, очі наївно втупилися в люльку, аж поки вона нарешті розгорілася, мов вуглина. Кучерява овеча шапка сповзла йому на очі.

Я пішов, як мені й було сказано, в долину і невдовзі побачив великі багаття — довгі жовті язики полум’я жадібно лизали чисте холодне повітря, біля них кружкома сиділи люди, на довгих рожнах смажилися баранячі й овечі туші; збоку співали, з вигуками водили хору, б’ючи кам’янисту землю легенькими постолами, а один чоловік, сидячи на валунові, награвав на бузиновій сопілці. Загальні веселощі, дим, що клубочився з багатьох вогнищ, створювали картину затишшя й спокою. Погляд мимохіть затримувався на котромусь допитливому обличчі з жвавими очима, а втім, у всіх тут були засмаглі обвітрені обличчя, глибокі карі очі, кучеряве, блискуче, мов воронове крило, довге волосся, яке обрамляло високі гладенькі чола, у всіх були чорні вуса, орлині носи, трохи випнуте підборіддя, як у давніх войовників. Буфі сумани звисали з плечей, розстебнуті білі сорочки відкривали засмаглі на сонці груди, за якими приховувались вільні серця. На всіх були білі в обтяжку штани, постоли з загнутими вгору носками, примоцовані до ноги чорною вовняною шворкою, зелені й червоні пояси, а за ними — ножі, кремінь і кресало, нарешті, висока, насунута на проникливі очі овеча кечула — ось загальний, при великій живій різноманітності, тип цих синів гір.