Я спитав одного з них про Йоана, він махнув мені рукою на вогнище, трохи більше від інших… мовляв, ватаг там, але трохи прихворів. Я пішов до багаття, в якому горів, випускаючи багато диму, стовбур трухлявого дуплистого дерева; біля вогню лежав на ложі з сухого листя Йоан, витягнувши голі ноги до вогню, сіряка він накинув на плечі, так що обличчя його не було видно. Спис його ввіткнутий у землю, стримів залізним гостряком угору. Я прив’язав коня до ввіткнутого списа, а сам став на коліна в узголів’ї свого друга й тихенько потягнув рукою з нього сіряк. Великі Йоанові очі були заплющені, на тонких білих повіках чітко виднілися тоненькі сині жилки, обличчя бліде, як завжди. Я сів і довго дивився на нього. Нарешті потряс за руку, і Йоан розплющив очі. Спросоння він з меланхолійною лінькуватістю обняв мене і, м’яко всміхаючись, сказав:
— Ти тут?
Його спокійна усмішка видавала в ньому людину без пристрастей, обличчя його було святе, сказати б так — він зумів погасити в своєму серці все мирське.
— Як бачиш, — відповів я похмуро, щосили стискуючи його руку. — Як бачиш!
— Я не вірив, що ти здатний любити народ, бо тебе отупила любов до недостойної жінки, — сказав він, обмотуючи ноги білими вовняними онучами й натягуючи на них руді постоли з телячої шкури.
— Я не любив народ, — сказав я, гірко усміхаючись, — і може, ніколи його й не полюбив би, аби нинішня жахлива ніч не навчила мене любити його.
І я коротко переповів йому все, що побачив цієї ночі своїми очима — очима тілесними й душевними. З кожним моїм словом його великі голубі очі дедалі більше розпалювалися неприродним демонічним вогнем, а біло-бліде ніжне обличчя почало перекошуватися гримасами глибокого страждання.
— О людоїди! — прошепотів він крізь зуби.
— Тому я й прийшов, — сказав я. — Як ще я міг вчинити інакше? Що я можу втратити? Життя?.. Нема нічого гидкішого, одноманітнішого, нуднішого, аніж оце життя… До того ж, я ситий ним. Дурнуватий сон. Я можу втратити душу?.. А хіба хтось може мати душу в такий час?
— Досить, хлопче, — сказав Йоан. — Досить! Наше життя справді не варте нічого, якщо ми не доб’ємося, щоб воно чогось коштувало… А щодо душі, то ми зробимо так, щоб вона коштувала дорого!
Його світлі очі спалахнули, гордовитий блиск осяяв його обличчя.
Невдовзі я вже почував себе своїм поміж цих людей. Натягнув на себе довгі штани, на ноги — легенькі постолики. В цьому вбранпі часто ходив уночі на вершини пагорбів, схожих при світлі місяця на вартових Риму, котрі, охороняючи залізні вершини Карпат, пильно вдивлялися на південь, думаючи про свою матір, вередливу біляву королеву, яка купає своє ніжне тіло в лазуровому теплому морі, чоло її короноване мріями про любов, а її повні і білі перса пестять голубі морські хвилі. Мама, яка заради своїх мрій забула на спалених старих вершинах Карпат свого сина з чорними орлиними очима і з шляхетним обличчям. Італія забула румунів… але румуни люблять Італію.
Зима минула в сутичках і злигоднях. Якби перерахувати їх усі, ці злигодні й сутички, то це означало б переповісти історію легіонів списників-повстанців, які після відступу імператорського війська з Трансільванії єдині залишилися вірні тронові, покладаючись на власні засоби — на свої відважні серця й на коси, міцно прикріплені до кісся.
Однієї ночі до нас прийшов селянин і сказав, що в маєтку угорського графа зупинилися дві роти гонведів і пиячать. Ніч видалася холодна, і ми дихали на руки, щоб зігріти їх.
Йоанові очі заблищали.
— До бою, дітки! — сказав він суворим голосом.
А дітки ніби тільки цього й чекали, бо скочили всі, де хто був — хто сидів, хто лежав, і схопили в дужі руки списи, що стирчали з трави. Невзабарі ми спустилися з пагорба й пішли навпростець через заросле м’якою травою поле до палацу, що бовванів серед просторого чудового парку. Усі його вікна світилися в густій темряві, і чим ближче ми підходили до нього, тим магічнішими вони видавалися.