— Вперед! — скомандував Йоан, і списники люто кинулися на великий гурт ворогів.
Я схопив сокиру й бив без жалю то обухом, то лезом в усе, що бачив перед собою.
Відкрили й вони вогонь, наші ряди поріділи.
— Вперед! — знову прогримів Йоан.
Ще один натиск, ще один ривок — і вороги, відкинуті надвобіч, відкрили нам широку дорогу в цій битві при місячному світлі.
Саме тоді, коли ми бігом вибиралися надвір, я побачив пістолета, наставленого прямо в груди Йоана. Клацнув курок, вогняна змія вихопилася з цівки, а я опустив гостряк сокири на голову того, що стріляв, і розколов її навпіл, мов дерев’яну колоду.
— Господи, я помираю! — тихо простогнав Йоан.
Я схопив його на руки й побіг, мов божевільний привид, налякано попереду своїх людей. Вони теж бігли в безладді, переслідувані пострілами й вершниками. Тільки вперед, якомога швидше до гір! Груди мого бідолашного друга страшенно кривавились, місяць ніби палав у небі й пік мені потилицю, люди були схожі на несамовитих примар, які важко летіли поряд зі мною. Аж ось нарешті ми натрапили на стежку, що вела в гори.
Тут ми хоч-не-хоч змушені були сповільнити біг — підніматися ставало дедалі важче. Ми вибрались на пагорб, усіяний великими валунами.
— Стій! — гукнув один із нас, найстаріший. — Каміння в ряд, дітки!
За якусь хвилину каміння лежало в два ряди в бойовому порядку, схоже на мур. Коли вороги почали підніматися на пагорб, на них покотився гранітний вал. Камені спершу котилися неохоче, але поступово набирали швидкість, на бігу вдаряючись об каміння, що стирчало в траві і в кущах; ці безжальні набої виривали цілі шереги ворогів у долині, або, кинуті зі скелі, падали всією своєю вагою на їхні зухвалі голови. З-за другого ряду валунів виткнулися рушниці, стріляючи в кожну людську постать, що з’являлася перед ними.
— Томо! — потрясаючи шаблею, сказав старий, що взяв командування на себе. — Томо! Біжи, скільки можеш, із
Йоаном, біжи щодуху вперед, постарайся відійти якомога далі від нас… ми відійдемо пізніше… все одно нам доведеться відступати, бо їх надто багато внизу, і тільки-но закінчиться велике каміння та набої, ми змушені будемо тікати.
Я скинув сіряк, загорнув у нього майже безживне тіло Йоана і швидко подався вгору по твердому кам’янистому схилу, продираючись крізь кущі, переходячи вбрід бурхливі потоки, аж поки вийшов на вершину пагорба, де на зарослій колючим терном галявині в покинутому багатті ще блимали вогники. Я поклав Йоана біля вогню, приніс сухого листя й хмизу, скільки міг підняти за один раз, і невдовзі тут знову загоготіло полум’я, здіймаючи високий стовп диму. Я нагріб сухого листя й зробив постіль, поклав на неї Йоана, розстебнув йому сорочку й заходився оглядати рану…
Це була малесенька чорно-червона дірочка під ребром, кров уже не текла з неї, але саме вона були причиною його летаргійного сну. Я припав губами до рани і з силою втягнув у себе. Рот одразу ж став повний крові. Чорна й густа кров потекла з рани, пульс почав битися повільніше, тихше й тихше, Йоан розплющив свої невидющі очі. Обличчя його дуже змарніло, здавалося, на ньому тільки шкіра та кості, а білки очей — ніби зіткані з тонесеньких червоних жилок.
— Йоане, — спитав я, — як ти себе почуваєш, друже мій?
— Як я себе почуваю? — перепитав він, гірко усміхаючись. — А як я можу себе почувати? Помираю, ось і все. А ти не хочеш примиритися з цим, друже мій? Чому? О, якби ти знав, який я буду щасливий, коли помру… я ж скоро побачу Софію…
— Ти мариш, Йоане! — лагідно сказав я.
— Ти — мов дитина! Я марю?.. Я відчуваю, як смерть холодом проникає в мене, в кожну мою жилочку, але він солодкий, цей холод, а ти кажеш, я марю. Повір, я щасливий, дуже щасливий.
Його обличчя, мов подовбаний долотом алебастр, змучене болями, було ясне й спокійне. До нього знову підступала непритомність. Голова впала на сухе листя… пульс став ще тихший і, здавалося, ніби він геть згасає.
Я безпорадно дивився на нього, неспроможний будь-що вдіяти — в ньому ані найменшої ознаки життя. Заціпенілий, я навіть не чув далеких пострілів наших бойовиків, хоча кожен постріл змушував мене підсвідомо здригатися, бо я дуже боявся за Йоана. Стоячи навколішки біля нього, підсунув йому руку під шию, підняв трохи, голова звисла з моєї руки; я дивився на нього й не казав нічого, тільки цілував його біле, мов вапно, чоло своїми губами, вимазаними кров’ю його серця. Обличчя його залишалося нерухоме, мертве; тільки білизна його дивно контрастувала з кривавими плямами від моїх поцілунків.