Ми підійшли до млина. Постукали в двері й почули переляканий голос мельника:
— Хто там?
— Це я, пане, — відповів Ніце по-циганськи.
— Що ти хочеш, зараз же ніч? — спитав мельник.
— Я приніс погану звістку, пане: ідуть горяни… я щойно бачив їх і прибіг сказати, що тобі треба тікати…
Ми почули, як сас піднявся сходами, важко покашлюючи, нарешті відсунув засув. Тільки-но двері відчинилися, Ніце схопив його за горлянку так, що сас ледь не знепритомнів. Він випустив із рук ліхтар та ключ, очі його вибалушились, обличчя почервоніло.
Ніце неодмінно задушив би його, коли б старий не зупинив. Він звелів запхнути мельникові в рот кляп і зв’язати. Усе було зроблено швидко й мовчки, сас не встиг навіть скрикнути. Очі старого ватага спалахнули жорстоким вогнем і страхітливо забігали в орбітах. він став схожий на блідого старого демона смерті. Ще через хвилину були зв’язані сонні наймити й дружина мельника.
— Пускайте колеса! — крикнув старий.
Колеса почали крутитися, млинові жорна з важким скрипом заходилися перемелювати самих себе. У страшному скреготі голих каменів, у свистячому шумі коліс, які спінювали воду, у скрипі млина, що, розгойдуючись, тріщав усіма суглобами, тонули слабкі й глухі крики зв’язаних. Кілька хлопців вискочили на дах млина й почали рубати його сокирами, скидаючи великими шматками гонт у воду. Гонт спершу пірнав, а потім виринав, мов душі потопельників. У кутку на підлозі стояла бочка смоли, її розлили по всій підлозі. Потім привели полоняників і міцно прив’язали до товстих балок, які стирчали із спустошеного млина, мов кості скелета. Старий звелів витягти кляп із рота зрадника.
— Навіщо ти нас продав? — холодно й жорстоко спитав ватаг, дивлячись, мов мармуровий демон, в очі мельника.
Сас онімів від страху. Він не міг вимовити ані слова… ні пощади, ні ненависті… щелепи його зімкнулися й тремтіли, очі бігали, мов у божевільного, язик затинався, неспроможний вимовити ані звука. Жах скував його. Жінка гірко плакала, наші хлопці благально й щиро дивились на розлюченого демона помсти.
— Розв’яжіть усіх, крім мельника, і на берег, а він залишиться тут!
Наказ одразу виконали.
Ми теж зійшли на берег.
— Хто нас видав? — суворо спитав старий жінку.
— Він! — сказала жінка зі стогоном. — Чоловік мій… Казала ж я йому, щоб він не встрявав у ці діла. Та ж ні… не послухав. Угорці дали йому двісті золотих, і за них він продав вас.
— Жінко, — сказав старий ватаг, — ми не маємо нічого ні до тебе, ні до вас, хлопці,— звернувся він до наймитів. — Розв’яжіть жінку, хай вона візьме гроші і що хоче в млині.
— Гей, зарядіть рушниці та давайте розстріляємо цих сасів! — сказав Ніце, усміхаючись.
— Холостими! — прошепотіли ми один до одного.
Наймитів розв’язали.
— Тікайте! — звелів їм Ніце. — Хлопці, вогонь! — крикнув він до своїх.
Наймити побігли, тільки п’ятами замиготіли — рушниці гримнули, але оскільки були заряджені холостими патронами, то лиш примножили страх у втікачів. Жінка вийшла з вузликом із млина й пішла, плачучи.
Мельник, прив’язаний до балок млина, почав стогнати.
Старий ватаг скрутив солом’яне перевесло, вмочив його у смолу і, запаливши, кинув у млин. В одну мить підлога, просякнута смолою, загорілася, мельник розпачливо закричав, його крик пересилив рокіт коліс і гуркіт жорен. Старий ватаг дико засміявся — сатанинський намір здійснився. Схопивши сокиру, старий перерубав мотузку, яка тримала млин біля берега. Млин гойднувся й поплив, палаючи, по воді.
— Вогнем і водою! — люто вигукнув старий. Він вискочив на камінь і підняв кулака до неба: — Якщо я вчинив зло, то хай гріх упаде на мою душу!
Жахливе видовище! Ревіли колеса, скреготіли млинові камені, охоплений полум’ям млин тріщав, дико кричав мельник у своїй вогняній могилі. Весь млин був схожий на старого хворого вогняного дракона, який із ревом рвав своїми могутніми крилами почервонілі від вогню хвилі. Млин плив швидко, гнаний колесами і підхоплений течією річки. Прибережні діброви освітлювалися там, де пропливав палаючий палац, і дивилися своїми лісовими очима на це видовище… Сірі хмари на небі порожевіли від вогню, важкий щільний дим тягнувся вслід за відпливаючим млином і забивав подих.
— Ось і все, дітки! — сказав старий, важко зітхнув і зійшов з каменя, на якому досі стояв. — Вертаймося в гори!