У повісті використана яскрава романтична символіка, навіть імена дійових осіб символічні: Софія (Мудрість), Поесіс (Поезія, Творчість), Ноур (Хмара). Та не забуваймо, що авторові, коли він писав свого «Зневіреного духа», минало лише двадцять років. Головне — це активна позиція автора, котрий шукає виходу з тяжкого становища, в якому перебуває народ.
Приблизно в той же час написано філософську новелу «Бідолаха Діоніс» де письменник прагнув показати умовність істини та неоднозначність людського існування. Тяжка дійсність однаково пригнічує й Тому Ноура, й бідолаху Діоніса. Але якщо Ноур обирає активний шлях непокори й боротьби, то Діоніс тікає від дійсності в свої фантастичні сни. За допомогою магічної книги він залишає на землі свою матеріалізовану тінь, а сам подається в зоряні краї, на Місяць, забираючи з собою й кохану. Вільно оперуючи часом і простором, Діоніс зводить земну кулю до розмірів перлини, яку нанизує на разок намиста своєї Марії. Та Діоніс, володар зоряних просторів, блюзнірствує — наважується подумати, що, може, він сам і є богом! Цей величезний гріх призводить до трагедії: бідолаха, який насмілився ототожнити свою присутність у світі з всесиллям бога, жорстоко покараний — його вигнано з неба.
Слід підкреслити, що деякі з творів Емінеску написано під впливом філософії Шопенгауера, для якого, як і для Екклезіаста, навколишній світ — суєта суєт. Ця думка не раз пробивається і в творчості Емінеску: «Коли збагнеш, що мрія зі смертю одпалає, Що ти ніщо у світі — такий життя закон, Тоді важка утома пориви всі здолає, Лиш думка зостається, що все життя безкрає — Це смерті непідкупний химерний вічний сон». У нього зустрічаються й інші рядки, які повторюють смисл деяких його прозових творів: «Єдиний біль у душах одвічно корениться, Людина кожна в світі подібна до усіх. Міняється лиш одяг, людські відмінні лиця…»
Подібні ідеї висловлено і в новелі «Археус» та в повісті «Перевтілення фараона Тла». На думку автора, у кожній людині світовий дух немов перевіряє себе, він існує вічно, тільки щоразу в іншій подобі: тут — як король, там — як старець… Порив, рух — це юність; зупинка, розчарування — це старість і смерть. Людина — це загадка, яку світовий дух — археус — пропонує розгадати їй самій, це спроба звільнення, розв’язування протиріч. Подібним археусом є й бідолаха Діоніс, і фараон Тла, який за інших часових і просторових координат став севільським старцем Балтазаром чи багатим маркізом Більбао, чи самотнім юнаком Анджело. Користуючись широкою палітрою засобів фантастичної літератури, Емінеску показував людське існування в різних суспільствах і в різний час, щоб відповісти на питання — який смисл буття людини иа землі? Філософська проза Емінеску була справжнім викликом тодішньому суспільному життю, тодішнім смакам, прийнятій тоді літературній формі. Але тогочасне суспільство виявилося нездатним оцінити новаторство письменника.
Не становить винятку й романтична новела «Чезара». Особливе місце тут належить старому пустельникові Еутанасіусу. Його життя на райському острові — це гімн незайманій природі й розкошуванню в ній аж до так званої блаженної смерті, яка стає природним переходом до іншого етапу. В цьому образі автор втілив шопенгауерівське вчення про нірвану і смерть як втечу від страждання.
Не менш цікавим є образ Ієроніма, який спочатку виступає носієм філософії Шопенгауера (у листі до Чезари він наводить відомий афоризм німецької філософії, що «зерно життя — це егоїзм, а його шкаралупа — брехня»), а потім, закохавшись у Чезару, немовби сам і спростовує її — кохання виявилося сильнішим від філософського індивідуалізму.
Заслуговує на увагу й писане вже в Бухаресті незакінчене оповідання «Смерть Іоана Вестіміє». У ньому Емінеску вдається до химерного роздвоєння особистості героя, який бачить сон про власну смерть.
Серед романтичних оповідань М. Емінеску одним з кращих є «На іменини», у якому автор спостерігав за психологією народження кохання. (Цікаво, що головні дійові особи цього оповідання мають такі самі псевдоніми, якими користувалися в своєму листуванні М. Емінеску та В. Мікле).