Фараон думав… Величезні примари проносилися в уяві сердешного смертного, який серед цього величного світу почував себе таким маленьким, наче мурашка на тремтливому листку, що пливе водами Нілу… Зненацька на високі вікна опустилися рожеві завіси… фараона в просторій залі огорнули рожеві сутінки, пронизані сяйвом місяця, що линув над Єгиптом. Мемфіс зник… І фараон зостався сам з своїми чорними думами… Ніч німувала… А фараон походжав у рожевій півтемряві залу в своїй чорно-лискучій мантії… потім вийняв з-за пазухи ампулу з суцільного аметисту, взяв велику чашу, наповнив її священною водою з Нілу… Відкрив ампулу й вилив три краплі рідини, мов чорнило, в чапіу, і вода в ній помалу-малу стала спершу жовтою, наче щире золото, потім рожевою, як небо на світанку, опісля синьою й глибокою, мов небесна блакить.
Фараон довго дивився на воду в келиху. Йому здалося, ніби із зміною її кольорів у ній відбуваються дивні речі… І справді, спершу в золотій рідіші він помітив на дні малого, мов мушка, чоловічка, старого й лисого, з паличкою в руці, який спав, простягшись на сонці, лише голову сховавши в затінок храму… У рожевій воді йому привиділася ясно-лілова рибка, дуже схожа на вродливого юнака… у блакитній же перед його зором постала людина похмура й холодна, з бронзовим обличчям…
— Через п’ять тисяч років, — прошепотів фараон, усміхаючись. — 0 Родоне, Родоне!
Він відчинив високі двері й зайшов до іншої зали. Підлога в ній була — суцільне дзеркало… зала без покрівлі… Угорі побачив небо, океан зірок… унизу, в дзеркалі — те саме зоряне небесне склепіння… Фараонові здалося, ніби він нещасний цвіркун, що висить у безмежжі…
— Ісіс! — гукнув фараон до дзеркала. — Покажися, Ісіс!
Підлога почорніла, і на ній показалися білі листки… зображення людей і тварин… Весь палац злегка здригнувся…
— Настала моя смертна година… — мовив фараон, ніби розмовляв сам із собою… — Хочу, щоб ти сказала мені правду… Не показуй минущих образів… які спонукали б мене думати, що на цьому світі ми тільки порох…
У залі пролунав регіт.
— Чого смієшся? — похмуро спитав фараон. — Мені не до сміху, демоне… Хочу почути правду, а не насмішку…
— Порох? — перепитав у нього хтось із холодною й лютою іронією в голосі,— Порох?.. Помиляєшся… Що ти таке, фараоне Тла? Ти — ім’я… тінь! Що називаєш ти порохом? Порох — це те, що завжди існує… а ти — лише одна із форм, яких він прибирає… Те, що два роки тому звалося фараоном Тла, колись було чимось іншим, зовсім не тим, що сьогодні носить ту саму назву…
— Твій образ, Ісіс…
На чорній підлозі з’явилося велике червоне коло… на ньому гронами висіли живі істоти й речі… Внизу мінерали, до яких тяглися корінням рослини… Тварини були прив’язані до рослин, люди — до тварин, мінерали — до людей, рослини — до мінералів, тварини — до рослин, люди — до тварин, і ці різноманітні форми, нанизані на мотузки й причеплені до червоного кола, оберталися й погойдувалися…
— Я все зрозумів…
Підлога знову стала золотим дзеркалом… Небо також заглибилось у свою безконечність.
Фараон побачив себе в дзеркалі, як зупинену мить…
— О Родоне, Родоне! — промимрив скрушно, — Кого я називав Родоне?.. Якусь тінь.
Вій вийшов і з гуркотом зачинив за собою двері…
Дзеркало збрижилося, мов плесо озера… Десь у його глибині, під хвилями, сварилися якісь голоси… Лунали сміх і плач… свист, зойки, зітхання… Серед хаосу несміливих голосів почувся чийсь гучний регіт…
— О лютий мій вороже… — доносився із залу голос. — Піраміди і храми, міста й висячі сади виставляєш ти перед моїм зором… А я сміюся з вас, земні царі, кепкую з вас… Чому намагаєтесь затримати вічність у кам’яних спорудах, які для мене лише шкаралупа лісового горішка… В мені, в загибелі й відродженні, вічність… Ви ж… просто тіні, які мені подобалося малювати в повітрі… ви хочете впіймати мене… Божевільні!
По цьому дзеркало-підлога стало чистим, і вічне небо, глянувши на себе в ньому, замилувалося своєю вродою…
Сіра піраміда, чолом сягаючи хмар, височіла серед безлюдної пустелі… Місяць заливав її своїм світлом, так що освітлені місця здавалися вкритими снігом, а затінені були чорні, мов вугілля. Позаду піраміди, на піску, простяглася її видовжена, гостра, велетенська тінь… Фараон, наче чорна рухлива цятка, попростував краєм тіні, аж поки опинився коло підніжжя піраміди… Золотим ключем відімкнув двері, зайшов і замкнув їх ізсередини… зачинив за собою браму світу, опинившись сам-самісінький у величезній гробниці… Тоді запалив смолоскип… Там стояли колони, статуї богів, яких ледь торкалося червоняве світло смолоскипа. Його проміння блискавично вихоплювало з пітьми, із затінку холодних стовпів чорні зображення велетенських богів, так що здавалося, ніби з-за кожного каменя в кожної примари світяться темні злі очі. З-під ніг статуй витікали тонкі струмки і зникали в землі… Час від часу червоне полум’я смолоскипа, спалахуючи дедалі сильніше, кидало- жмути світла попід похмурі сірі аркади, попри холодні колони в порожні зали… і нікого, нікого не було в цій оселі смерті…