Раптом з’явився Тла… Він з гуркотом зачинив двері гробниці, які відділили його від навколишнього світу… Велике бліде обличчя, глибокі й блискучі очі, горда хода.
Чорна мантія, накинута на плечі, розкішними складками спадала додолу… Суворий, він стояв у червонястому світлі смолоскипа. Страшним було лице цього єдиного смертного у просторій і порожній оселі смерті… Та чи ще був він живим? Трохи згодом покладе він свою обважнілу голову від думок про царство на подушку вічного спокою… Вічного? Ох, він і думати про це не зважувався.
Він жив наче вві сні… жив серед цілого покоління людей… бідолашний мрійник, вимучений болями, який прагне смерті… Швидко відчинивши двері, він ступив па сходи, що вели в підземелля, присвітив смолоскипом і побачив далеко внизу, під гробницею, як полискує чорна площина… Ніби мовчазний океан хвилювався під пірамідою…
— О озеро! Незабаром ти співатимеш молитви біля мого узголів’я…
Він пішов сходами все нижче й нижче, немов спускався на дно глибокої шахти… І згодом опинився далеко внизу, аж біля озера. Світло смолоскипа не сягало далеко, тому лише частина плеса почервоніла, і на середині озера окреслилися чорні фантастичні обриси порослого дібровою острова…
Фараон піднявся сходами до високої, мов палац, кам’яної урни і кинув у неї смолоскип… І раптом ніби храм засяяв серед глибокої темної ночі — так запалала рідина в урні й освітила всю залу під пірамідою, мов під високим небесним зводом, освітила блискуче озеро, зелену діброву на острові, бліді високі квіти, стежки, посипані сріблястим піском, прекрасний сад… А клуби густого диму здіймалися над вогнем, що палахкотів в урні, й розпливалися вгорі, під склепінням підземелля…
Фараон знову спустився на берег озера… До острова вів насип з дрібної ріні, залитий водою… Фараон пішов насипом… вода сягала йому до колін… від його ходи на поверхні озера в усі боки розбігалися кола й зникали вдалині, поли широкої мантії торкалися води. Він ступив на острів і при червонястому світлі смолоскипа пішов під темним віттям дерев повз довгі клумби до середини острова…
Там на невисокому п’єдесталі стояло дві домовини… В одній з них лежала жінка з восковим обличчям… Вінок з червоних троянд довкруг чола контрастував з її блідим мертвим лицем… Великі запалі очі були прикриті повіками, обличчя виснажене й худе. З труни аж до землі звисав її одяг… На грудях лежали складені холодні, білі до прозорості, з довгими й тонкими пальцями руки… Жінка була невимовної вроди…
— О Родоне, — заговорив фараон, стаючи на коліна біля домовини і схиляючи своє заплакане лице до її грудей… — Як я тебе люблю!.. Чому ти померла?.. Чи ж я тобі не казав, щоб ти не вмирала?.. Хіба я не прохав тебе, мила дівчино? Чи бачиш ти світло отого величезного світильника?.. Чи бачиш ти сад, серед якого стоїть твоя домовина?.. Чи помічаєш ти корони фараонів, що висять на гілках дерев?.. Ах, якби ти могла їх бачити… Якби могла розплющити свої великі очі, щоб дивитися на мене, поки помру тут, коло тебе, бо незабаром помру і я… Родоне! Піду я слідом за тобою у вічний морок, звідки немає вороття… Небо з його зірками, Ніл з його вічними хвилями… божественний Мемфіс… цілі покоління плакатимуть… та я вмираю, вмираю, бо померла й ти, моя бліда дівчино… моя дівчино…
Фараон приклав своє чоло до її схрещених рук… Темрява… Якийсь холодний туман оповив його мозок, йому здалося, ніби Родоне кличе його з далини, махаючи гілкою фінікової пальми… відчував, що серце в нього б’ється дедалі слабше… що життя витікає з нього… що… нічого… нічого.
Він помер, поклавши голову на її груди.
Величезне полум’я ще горіло, оповиваючись димом, і здавалося, ніби його багряне світло то зникає, то з’являється в фантастичному підземному світі… Потім полум’я згасло, і глибока, безмежна німа пітьма оповила мертву людину.