Все це було так, ніби перед очима промайнула велич, як осяяний блискавкою сон, і після неї залишився тільки морок, схожий на сон без сновидінь, на темряву поза простором і часом.
— …Не пускайте його! Гур-р-р! За ним, хлопці!..
— Ха-ха-а!
І юрба босих хлопчаків у великих капелюхах гналася по п’ятах за старим обшарпаним жебраком з перекошеним од жаху обличчям і розкуйовдженою головою.
Хлопчаки кидали в нього камінням, а він, сердешній»', плакав і щосили вигукував:
— Кукуріку!..
Молодий блідий францисканець проходив повз них… Старнй кинувся йому в ноги, почав цілувати поли його ряси і зі сльозами на очах простягати до нього руки…
— Злі й безсердечні діти! — крикнув монах сильним дзвінким голосом. — І не сором вам мучити нещасного божевільного?.. Недоумкуватого жебрака?.. Хіба ви не бачите, як він плаче, хіба не бачите, як здіймає худі старечі руки?.. Ах! Хай на вас упаде боже прокляття!
— Кукуріку! — гукнув старнй, тремтячи зі страху.
Перелякані діти, витріщивши на блідого ченця свої розумні очі, розбіглися, мов зграя горобців. Францисканець підняв старого із землі й поніс його до високого мурованого будинку, там легенько опустив на землю, підмостивши йому під голову свій ковпак… Потім приклав гарну руку до серця бідного недоумка, яке, здавалося, мало не вискочить з грудей від жаху, і сидів біля нього доти, поки не відчув, що той заснув… А тоді поклав коло старого білу хлібину й пішов, зітхаючи… Велика сльоза блищала на оці вродливого монаха.
У старому кам’яному будинку, під яким чернець поклав бідолашного старця, містилася міська рада Севільї. Над старовинним містом, над його безлюдними вузькими вулицями стояло темно-блакитне небо й пекуче сонце. Нестерпна виснажлива спека розігріла каміння бруківки, пісок і мури, змусила міщан опустити в кожному вікні штори… Місто здавалося глухим і незаселеним, бо на вулицях і площах не було видно ні душі. Жебрак спав, сховавши голову в затінку стіни… Однак, хто його знає, чи спав… Густа тінь від будинків, лінощі спекотливого дня, піде жодного руху, жодного голосу — все це ніби говорило, що в цьому місті всі люди або повмирали, або сплять… А оті нещодавні дитячі вигуки — не що інше, як перерва серед постійної тиші.
Сердешний старець заснув… І дуже дивні сни він бачив… Здавалося, ніби все його тіло може видовжуватися й скорочуватися, набирати будь-якої форми… Спершу здавалося, ніби його голова поступово надимається, і він стає старим горбуном, огрядним і жартівливим, або відразу ж висихає на тараню, перетворюється в здоровенного чолов’ягу з невеликими блискучими очима, одягненого в довге чорне вбрання… або ніби надимається його тулуб, ноги тоншають, і він робиться схожим на лантух з борошном на двох топких веретенах… Відтак від відчув, ніби дуже швидко стискається і перетворюється на маленький зародок у жовтку яйця… Крізь білок він усюди бачить тільки шкаралупку, опісля починає метатися, наче мурашка, всередині яйця і рости, рости, аж поки йому здається, ніби щось тисне йому на плечі…
«Ага! — подумав він. — У мене виростає пір’я».
Далі старіш відчув, що росте далі, що в нього вже виросли чималі крила… що він зробився півнем. «Кукуріку!»— співав він під парканом на порожньому подвір’ї, походжаючи між кам’яними плитами по болоті, на якому залишалися химерні сліди його лап, мовби знаки зодіака… «Кукуріку!»… — гукав, однак почував себе кепсько… Голова була важка… гребінь звисав униз, у круглих, наче дві сталеві кульки, очах тьмарилось… Тоді він схилив голову й сховав її під крило… став на одній нозі й заснув…. Але на жердині сиділа ворона й весь час кричала: кар! кар! кар!.. Це каркання переслідувало його уві сні… аж поки він збагнув, що вже нічого не відчуває… Потім у нього перед очима простяглася якась рожева плита, відтак зникла й вона… Після цього йому здалося, ніби він маленька чорна цятка, що все зменшувалася й зменшувалася, поки від неї не зосталося нічого.
Надвечір місто почало прокидатися… Тихою ходою проходили повз старого люди й допитливо заглядали йому в обличчя… «Помер сердешний Балтазар!» — думали вони… Надійшов один із радників міста й пересвідчився, що жебрак таки переставився… Однак жоден із священиків не схотів його поховати. «Він був біснуватим, — відмовлялися вони, — то як же благословляти тіло біснуватого?..»
Та знайшлося двоє вбогих чоловіків, які взялися за кілька монет з комунальної каси поховати небіжчика. Викопали йому могилу на краю цвинтаря. Вночі, при місяці, вони прийшли з двома збитими одна до одної дошками, поклали на них мерця, глянули на нього, як завжди дивляться на покійника — не співчутливо, а з відчуттям душевного сум’яття перед трупом…