— Красивий старий, — мовив один з них, — наче цар із казки… Волосся довге, сиве, аж на плечі спадає… голова велика й важка, бо мертвяки всі важкі.
— Пхе! — озвався другий… — Знайшов чим забивати собі голову!.. Чи нам нема чого робити, щоб оце гаяти час над небіжчиком? Берися за дошки та й несімо!
Незабаром вони дісталися до цвинтаря за містом, що був обнесений довгим білим муром — при місячному світлі здавалося, що він побілений вапном… пройшли в чорну хвіртку й наблизилися до могили, коло якої ще парувала свіжа земля. Дно вогкої ями було встелене соломою… Гробарі перевернули старого з дощок долілиць у могилу на солому… зверху також прикрили його оберемком соломи… і почали закидати яму землею…
— Вже пізно, Баромею, — сказав один з них, — ходімо додому… А завтра прийдемо й закидаємо могилу… Вже й так накидали чимало землі, небіжчик не лежатиме розкритий…
— Що ж, ходімо!
Вони взяли заступи на плечі і, стиха розмовляючи, вийшли з- цвинтаря. Блискучі хрести купалися в місячному сяйві, квіти на могилах шелестіли од легкого повіву вітру, білів мур, що оточував цвинтар — оселю хрестів і гробів, над ними пропливав блідий і скорботний місяць. Удалині виднілися фантастичні контури міста, його будинки й вежі, мовчазні вікна, що приховували таємниці, і все це здавалося оповитим у прозорий саван з білого світла… Тільки зелена жаба не спала й сиділа в траві з розчепіреними лапками… «Ква-ква», — квакала вона на місяць і розбудила комара, що відпочивав у своєму сховку. Він задзижчав: дззз! дззз! Більше ніхто не озивався, крім цього дуету, однак небіжчику здавалося: то сюрчить цвіркун… Він ніби чув цього цвіркуна, проте нічого не думав… Згодом голос цвіркуна став тоншати, нагадуючи бриніння золотої струни, зворушливе й тремтливе… І саме тепер мертвяку спало на думку золото… Золото, золото… Це слово виростало не в його свідомості, а в серці.
Тим часом його пам’ять оживала… йому здалося, ніби могила — це гарна зала, повна квітів і дзеркал, проте поки що не освітлена… Пролунала тиха музика, дивна й приємна. Він відчув, що в приміщенні люди: повногруді дівчата в білих сукнях походжають по залі, а юнаки, тримаючи їх під руку, шепчуть їм слова кохання… В залі панував присмерк і гомін. Зі стелі звисала лампада, світло якої яскравішало дедалі більше й більше, з цятки, наче кінчик голки, воно ставало світлячком, із світлячка перетворилося на тонке синє полум’я, і в міру того, як воно розгорялося, голоси лунали дедалі гучніше… Почувся сміх, регіт, жарти, музика, гамір, як на балу… Мертвяку здалося, ніби все це витвори його фантазії, зрозумілі, як у звичайному сновидінні…
Він відчув, що на нього щось тисне… скинув глину й солому з тіла, з обличчя, і побачив себе в глибокій ямі, не відаючи, як у ній опинився, не знаючи, хто він. Тим часом над ним, над його головою, переповненою всілякими химерами, високо в небі плив повний місяць.
«Хто я?» — спало йому на гадку. Його свідомість була ясною, в уяві спливали чіткі образи, сповнені життя… в голові поставав цілий світ, про походження якого старий і не підозрював. Він вважав себе розумним, ось тільки пам’ять, саме пам’ять була тим, чого йому не вистачало… Він заплющив очі, щоб відгородитися від зовнішнього світу й поблукати полем своїх спогадів… Було воно чорне й безкрає… І більше нічого… нічого… Лише теперішнє… минулого ніскільки… або якесь таке невиразне, що нічого в ньому не видно… Тільки далеко-далеко… ніби серед темної, мов чорнило в пляшці, ночі блимав вогник… Похмуре захмарене небо… піч оповила землю — не видно навіть руки з розчепіреними пальцями перед очима… А вдалині, здавалося, бачить він серед мороку очима своєї душі стародавню корону фараона.
«Ох! — подумав старий. — Боюся, що знову збожеволію… бо, мабуть, те, що я маю зараз… розум… я мав не завжди… мабуть, я його колись утратив».
Він вибрався з ями, розрівнявши перед тим солому й глину, аби не було помітно, що в могилі немає небіжчика, і повільно пішов цвинтарем… Дійшов до кам’яного муру… перестрибнув через нього й рушив до міста… Згодом опинився на вузькій вуличці, по обидва боки якої чорніли продовгуваті будинки з круглими вікнами… Там же стояла церква з високою дзвіницею. її кам’яні стіни вкривала пліснява, дах — почорніла від часу черепиця, зяяли вибиті вікна, на старих масивних дубових дверях був прибитий чавунний хрест, оздоблений металевими квітами… Жебрак відімкнув їх великим іржавим ключем, піднявся вузькими сходами нагору й увійшов до приміщення з високим склепінням, посеред якого стояв стіл із сірого каменю та старе крісло з обшарпаною шкіряною оббивкою… Лише місяць злякано зазирав у вікно без віконниць, яке нагадувало вхід до кам’яної нори. Сивий жебрак здивовано поглядав на речі, що його оточували… він інстинктивно подався до цього барлогу, відімкнув його, бо мав із собою ключ… Стара, темного дерева шафа, прикрашена різьбленням, була напіввідчінена, лампадка з червонуватого скла розсіювала по порожньому приміщенню кволе рубінове світло… Він відчинив шафу… вийняв з неї старий пергамент і розгорнув його перед собою… То була карта Іспанії. В одному місці вона була вимазана жовтою, як золото, фарбою. Жебрак підійшов до вікна й довго дивився на замальоване на карті місце.