— Хто вона? — спитав я Тому, який розлігся на червоній ковдрі.
— А-а, вона!.. — усміхнувся кін. — Усе тобі жінки ввижаються! Можу поклястися честю, що це чоловік, такий само, як ти чи я.
— Але ж ці очі…
— Ці очі?.. О, якби ти хоч раз побачив ці очі в житті, то вони ввижались би тобі в кожній вранішній зорі, у кожній голубій морській хвилі, у кожному проблиску небесної синяви, що сяйне крізь хмари. Який вродливий був цей хлопець і яким молодим помер! Це був мій друг, може, єдиний справжній друг, він любив мене безкорисливо й помер заради мене. І коли моя дилетантська в малярстві рука змогла передати красу цих очей, які видаються тобі красивими, можеш собі уявити, які красиві вони були насправді. Такими красивими вони закарбувалися в моїй темній, холодній, божевільній душі, ніби прорізалися крізь хмари на темному склепінні неба дві… лише дві голубі зорі. Ти, друже, здається, збираєшся стати газетярем… Після своєї смерті я заповідаю тобі невеличкий зошит — роман мого життя, — ти зробиш із його довгих літ, з моїх утомлених, одноманітних і заплаканих сумних років жваве чтиво на часину для завсідника кав’ярні, для заромантизованого молодика чи палкої дівиці, котрій уже нічого втрачати, бо вона вже не може кохати, і вчиться писати по романах любовні листи.
— О ні! Ви, хто стає в позу на кшталт млосних героїв французьких романів, ви, хто кохає, мов сентиментальні німці,— відповів я, — та, незважаючи на це, їсте, як англійські матеріалісти, ви живете довго, і я запевняю тебе, друже мій, що ти, попри всю свою напускну чуттєвість, попри те, що обличчя твоє випромінює небесний героїзм, проживеш набагато довше, ніж я. На що ми заб’ємося?
— Я вже сказав, — відповів Тома. — На наші біографії, написані в формі новел. Якщо я помру раніше, то залишу тобі свою, якщо ти — я забираю твою, ось і все.
Одного разу я прийшов до нього вночі. Місяць стояв уповні, а в хаті не знайшлося навіть недопалка свічки. Тома мрійливо валявся в ліжку й курив жадібними затяжками з довгого цибуха, жар люльки зблискував у темряві кімнати, мов червоне вогняне око. Я стояв біля відчиненого вікна й милувався блідим обличчям місяця. Навпроти помешкання Тома гордовито височів палац одного з так званих наших аристократів. Вікна на горішньому поверсі були відчинені, і звідти в пічну тремтячу тишу виливалися ніжні звуки піаніно, а тремтливий юний дівочий голос посилав до неба свої легкокрилі, прозорі, фантастичні молитви. Я заплющив очі, бо мені здалося, ніби я сню наяву. Ніби я опинився в величезній, сухій піщаній пустелі, над якою виблискує казково блідий місяць, мов обличчя помираючої незайманої діви. Опівнічна пора… Пустеля мовчить… повітря мертве, і живе тільки моє дихання, тільки око моє живе, щоб я міг бачити на сріблястій хмарині в самісінькому зеніті білого янгола, який, стоячи на колінах і згорнувши руки, виспівував божественну, глибоку й тремтливу молитву: молитву діви. Напіврозплющивши очі, я побачив крізь відчинене склепінчасте вікно посеред розкішної зали юнку в білому одязі, її довгі тонкі пальці пурхали по білих клавішах чутливого піаніно, і інструмент вторив легенькими скриками божественних нот її ніжному, м’якому й тихому голосу. Здавалося, то небесний геній британця Шекспіра послав на землю нового місячного янгола — нову Офелію. Я ще раз заплющив очі й одразу ж знову опинився в величезній пустелі, білий палац перетворився в сріблясту хмаринку, а юна дівчина в білому — в янгола, що стояв на колінах. Потім щосили, аж до болю стискуючи повіки, я відігнав своє видіння в темряву — тепер я вже не бачив нічого, тільки чув, як затихає, зникаючи, мов даленіючий спомин, молитва діви.
Музика давно вмовкла, а я, перебуваючи в її полоні, все стояв, міцно заплющивши очі. Коли ж нарешті отямився від своїх мрій, горішнє вікно в палаці було зачинене, в залі панувала темрява, а на шибах вигравали срібні зайчики місячного світла. Повітря було прозоре й по-літньому тепле — враз місячні промені, пронизавши темряву кімнати, впали на обличчя Томи, який лежав горілиць. Він був блідіший, ніж будь-коли раніше, і мені здалося, ніби два місячні промені визолотили дві маленькі сльозинки, що покотилися з його заплющених очей.