— То ти залишаєшся чи йдеш? — запитувала вона.
Серце моє знову починало гамселити.
— Залишаюся.
Я сідав коло неї. Вона наливала чаю, потім згортала самокрутку, і я побожно дивився на її пальчики з полірованими нігтями, що робили цигарку, яку вона потім акуратно облизувала язичком, щоб зліпити рубець.
Її краса мене засліплювала, від її лагідного голосу я аж танув, її розумові я скорявся. Не було такої теми, на яку вона не могла б поговорити, не було такої книжки, якої вона не прочитала. Вона знала все про все. Та ще й, на превелике моє щастя й усупереч тому, що казали дід із бабою, не була двоюрідною сестрою, а щоб знайти спільного для нас предка, треба було порпатися принаймні в минулому столітті.
За тижні, а потім і місяці свого проживання в нас Наташа внесла цілком нове пожвавлення у дім моїх діда з бабою. Вона грала в шахи з дідусем, провадила з ним нескінченні балачки про політику і стала справжнісіньким талісманом для юрби стариганів із крамниці різника, яких витурили відтіля до кав’ярні на бульварі Квінс, бо розмовляла з ними російською. Вона ходила з бабунею по магазинах. Вони разом куховарили, і виявилося, що їй у цьому ділі нема рівних.
Частенько в домі лунали телефонні розмови, які Наташа провадила зі своїми справжніми двоюрідними і троюрідними родичами, розкиданими по всій земній кулі. Деколи вона казала мені: «Ми немов ті пушинки кругленької кульбабки, які вітер розвіяв по всіх усюдах». Вона знай висіла на телефоні, хоч у своїй кімнаті, хоч у передпокої, хоч у кухні, бо тягала його за собою завдяки довжелезному кабелю, й цілі години балакала й балакала, всіма мовами, будь-якої пори дня і навіть ночі, якщо не збігалися часові пояси. У неї була двоюрідна сестра в Парижі, була в Цюріху, була в Тель-Авіві, була і в Буенос-Айресі. Вона розмовляла то англійською, то французькою, то єврейською, то німецькою, та здебільшого російською, якою балакали ті її родичі.
Розмови коштували, мабуть, шалені гроші, та дідусь нічого не казав. Навпаки. Часом, потайці від неї, знімав слухавку в іншій кімнаті й із захватом слухав оті балачки. Я сідав коло нього, й він тихенько перекладав мені. І я зрозумів, що часто зі своєю ріднею вона розмовляла про мене, казала, що я пречудовий хлопчина, що в мене сяйливі очі.
— Krassavtchik, — як пояснив мені дідусь після одної з тих підслуханих балачок про мене, — означає «гарний хлопець».
Потім настав Геловін.
Того вечора, коли перший гурт дітлахів подзвонив у двері, щоб попросити цукерок, і бабця побігла туди з відром холодної води, Наташа вигукнула:
— Що ви робите, бабуню?
— Та нічого, — збившись із плигу, знітилася бабця й понесла відро до кухні.
Наташа приготувала задля цієї нагоди цілі салатниці з цукерками в барвистих обгортках, потім вручила їх дідові та бабі й послала їх до дверей. Дітлахи страшенно зраділи, радісно заверещали, набрали повні жмені цукерок і зникли у вечірніх сутінках. А дід із бабою дивилися їм услід і люб’язно гукали:
— Веселого свята, дітки!
У Реґо-парку Наташа була справжнісіньким вихором, що поширював потоки добра і творчості. Коли вона не була в кулінарній школі й не куховарила, то фотографувала квартал або ж ходила до муніципальної бібліотеки. І весь час казала дідові й бабі, куди йде і що робитиме. Або ж і просто віталася з ними.
Якось я повернувся з ліцею, й бабця, побачивши, як я увійшов до хати, вигукнула, погрозливо тицьнувши в мене пальцем:
— Де це ти був, Джессіко?
Вона завжди прозивала мене Джессікою, коли гнівалася.
— Таж у ліцеї, бабуню, — відказав я. — Як завжди.
— А чого не сказав, куди йдеш?
— А чому я повинен казати?
— Наташа завжди каже.
— Та ви ж знаєте, що я ходжу до ліцею будніми днями! Де ж я ще можу бути?
— Пиздюки кляті! — сказав дідусь, що саме ніс до кухні слоїк із квашеними огірками.
— Ото гівно! — відказала йому бабуня.
Одне з найбільших збурень у нашому житті, до якого спричинилася Наташина присутність, було те, що дід із бабою перестали нецензурно висловлюватися, принаймні коли поруч була вона.
Дід також перестав курити за обідом смердючі самокрутки, а ще я виявив, що вони можуть цілком пристойно поводитися за столом і говорити на цікаві теми. Та ще й уперше випало мені побачити дідуся в нових сорочках. («Наташа придбала, сказала, що мої геть уже в дірках».) А в бабці я побачив заколки у волоссі («Це Наташа зачесала мене, сказала, що я гарна».)
А мене Наташа посвятила в те, що було мені геть незнане, — в літературу і мистецтво. Вона відкрила мені очі. Ми ходили в музеї, галереї, на літературні вечори. Часто ввечері ми їхали в метро до Мангеттена, у Метрополітен музей, у Музей сучасного мистецтва, в Музей природничої історії, у Вітні. Або ж ішли в порожній кінотеатр і дивилися фільми незнайомими мені мовами. Та мені було байдуже. На екран я не дивився, а дивився на неї. Поїдав її очима, збентежений присутністю цієї геть ексцентричної, надзвичайної й винятково еротичної дівчини. Вона жила тим, що діялося на сцені: переживала разом з акторами, плакала, гнівалася, знову плакала. А як сеанс закінчувався, питала мене: «Гарно було, правда ж?» — і я відповідав, що нічого не второпав. Вона сміялася, казала, що все мені пояснить. Провадила до найближчої кав’ярні, вважаючи, що не можна лишатися в невіданні, і від початку переповідала фільм. А я її зазвичай не слухав. Мій погляд був прикутий до її вуст. Я був у захваті від неї.
Крім того, ми ходили до книгарень, — за тієї пори в Нью-Йорку ще була сила-силенна книгарень, — Наташа купувала цілі стоси книжок, і ми поверталися до її кімнати в домі моїх діда й баби. Вона змушувала мене читати, а сама лягала на ліжку, скручувала цигарку і спокійно собі курила.
Якось у грудні, коли вона лежала, поклавши голову мені на груди, а я читав книжку про історію Росії, бо зважився запитати в неї про те, як розділилися колишні радянські республіки, вона помацала мої м’язи на животі.
— Чому в тебе таке тверде тіло? — запитала вона.
— Хтозна, — відказав я. — Певне, тому що я полюбляю спорт.
Вона затягнулася самокруткою й поклала її в попільничку.
— Ану зніми футболку! — звеліла вона раптом. — Хочу по-справжньому оглянути тебе.
Я без роздумів скорився. Серце моє задудоніло на все тіло. Став перед нею голий по пояс, вона уважно оглянула моє рельєфне тіло, поклала долоньку на мої м’язи і провела пучками пальців по грудях.
— Мені здається, я ніколи в житті не бачила такого гарного тіла, — сказала Наташа.
— Ти вважаєш мене гарним?
Вона зареготалася.
— Авжеж, дурнику!
Тоді я їй сказав:
— А ось я не вважаю себе гарним.
На її личку з’явилася чарівна усмішка, і вона промовила фразу, що назавжди закарбувалася у моїй пам’яті.
— Гарні люди ніколи не вважають себе гарними, Джессе.
Вона дивилася на мене і всміхалася. Я був зачарований нею й завмер від нерішучості. Урешті, страшенно збурений і задля того, щоб урвати мовчання, пробурмотів:
— У тебе є хлопець?
Вона лукаво насупила брови і сказала:
— А я завжди гадала, що це ти мій хлопець.
Вона нахилилася до мене і легенько торкнулася вустами моїх губ, а потім поцілувала, як ніхто ніколи мене ще не цілував. Її язичок переплівся з моїм язиком із такою еротичністю, що мене пронизало відчуття, якого я ще ніколи не зазнавав у житті.
То був початок нашої історії. Від того вечора й упродовж цілих років по тому я вже не розлучався з Наташею.
Вона була осереддям мого життя, моїх думок, центром моєї уваги, моїх турбот, усього мого кохання. І те саме почувала вона до мене. Я кохав її, а вона мене, як мало хто кохав на світі. У кіно, в метро, у театрі, в бібліотеці, за столом у моїх дідуся й бабусі моє місце коло неї було місцем у раю. А ночі були нашим царством.
Щоб заробити трохи грошенят, Наташа після навчання працювала офіціанткою в ресторані «У Каца», де полюбляли бувати мої дід із бабою. Там вона запізналася з дівчиною свого віку на ймення Дарля, що теж була офіціанткою.