— Бо злякалися того, що відкрили?
— Ні, тому що я був сам! Геть сам, розумієте? І тому що вже терпіти не міг цієї самотності. Подумав собі, чи не занепокояться люди від того, що мене немає. Може, захочуть дізнатися, чому це я раптом пішов з поліції. Знаєте, що робив я упродовж двох перших тижнів, коли ото «зник»? Я був удома! У хаті сидів. Чекав, аж хтось подзвонить і спитає, що зі мною. Але ніхто не прийшов. Навіть сусіди. Ніхто. Я не виходив з хати, не ходив у крамниці. Жодного дзвінка. Тільки мій батько заглянув, приніс мені трохи харчів. І посидів зі мною кілька годин на канапі. Мовчки, не кажучи ні слова. А потім запитав: «Кого ти чекаєш?». Я відказав: «Чекаю, та не знаю кого». Урешті вирішив податися в інший кінець країни і наново розпочати життя. Подумав собі, що це нагода цілковито присвятити себе написанню п’єси. І хіба може бути ліпший сюжет, ніж оця кримінальна справа, що так і лишилася нерозв’язана? Уночі, перш ніж поїхати, я потихеньку промкнувся до комісаріату, бо в мене були ключі, і забрав слідчу справу про вбивство тих чотирьох осіб.
— А навіщо ви лишили оті слова «Тут розпочинається ТЕМНА НІЧ»? — запитала Анна.
— Таж із Орфеї я поїхав з думкою, що повернуся сюди, коли розплутаю цю справу, і вголос заявлю правду. Розкажу про все театральною п’єсою, яка матиме страшенний успіх. Орфею покинув нікчемою, а повернутися планував героєм і зіграти «Темну ніч».
— А чому ви взяли ту саму назву для нової п’єси? — запитала Анна.
— Бо це була остання нагода втерти носа всім, хто принижували мене. «Темна ніч» у її початковій формі пропала: колеги знищили всі мої чернетки і рукописи, які я зберігав у комісаріаті, за те, що я сказав, буцімто в мого батька рак, а єдиний уцілілий примірник, що був у книгарні, потрапив до рук мера Ґордона.
— Як ви про це взнали? — запитав я.
— Мені сказала про це Меґан Падалін, яка працювала в книгарні. Це вона порадила мені лишити один примірник у відділі для місцевих авторів. Туди могли зазирнути славетні продюсери з Голівуду, і хтозна, може, котрийсь із них прочитав би її й оцінив. Аж усередині липня 1994 року, після тієї капості, яку вкоїли мені колеги, я зайшов до книгарні, щоб забрати текст, а Меґан сповістила мені, що його придбав мер Ґордон. Я попросив віддати, та він сказав, що в нього її нема. Подумав, що він хоче нашкодити мені: адже він уже читав п’єсу і сказав, що вона погана! Він навіть подер її переді мною! То нащо ж купив її в книгарні, як не задля того, щоб завдати мені збитків? І, виїжджаючи з Орфеї, я вирішив довести: ніщо не завадить мені створити мистецьку річ і поставити її на сцені. Можете палити, кепкувати, забороняти, цензурувати: все відроджується. Гадаєте, знищили мене? А дзуськи, я дужчий, ніж був раніш. Ось про що я мріяв. Отож я дав доручення батькові продати мій дім в Орфеї й оселився в Каліфорнії. З тими грішми, що в мене були від продажу будинку, якийсь час я міг протриматися. Я поринув у слідчу справу. Але то був глухий кут: я топтався на місці. І що далі топтався, то дужче переймався тією справою.
— І ви думали над нею двадцять років? — запитав Дерек.
— Авжеж.
— І до яких висновків дійшли?
— Ні до яких. З одного боку, фатальна пригода на мотоциклі, з другого, Меґан. Це все, що я знав.
— Гадаєте, Меґан розслідувала нещасний випадок із Джеремі Фолтом, і за це її вбили?
— Не знаю. Я взяв це для п’єси. Подумав собі, що це буде хороший початок. Невже і справді є якийсь зв’язок поміж Меґан й тієї пригодою?
— У тім і річ, — відказав я. — Як і ви, ми певні, що існує зв’язок поміж смертю Меґан і смертю Джеремі Фолта, та поміж Меґан і Джеремі, здається, ніякого зв’язку нема.
— От бачите, — зітхнув Кірк, — тут справді якась чудасія коїться.
Кірк Гарві перестав бути пихатим і нестерпним у спілкуванні театральним постановником, яким він був останні два тижні. То нащо він грав ту роль? Навіщо потрібна була та п’єса, без початку й без кінця? Коли я запитав його про те, він відповів, наче це й так було зрозуміле:
— Таж задля того, щоб існувати, Розенберґу! Щоб привернути увагу! Щоб на мене нарешті поглянули! Я зрозумів, що ніколи не розкрию цієї справи. Я був на дні суспільства. Жив у трейлері, без родини, без друзів. Справляв враження тільки на безталанних акторів, змушуючи їх живитися славою, яка ніколи не прийде. Що я міг зробити? Коли в червні Стефані Мейлер прибула до мене в Лос-Анджелес, у мене нарешті з’явилася надія, що я таки закінчу п’єсу. Я розповів їй усе, що знав, сподіваючись, що й вона зробить те саме.
— То Стефані знала, що ціллю була Меґан Падалін?
— Авжеж. Це я їй сказав.
— А вона що знала?
— Хтозна. Зрозумівши, що я не знаю, хто вбивця, вона хотіла було відразу ж ушитися. Сказала мені: «Що ж, не буду більше гаяти часу». Я вимагав, щоб вона поділилася зі мною інформацією, яка в неї була, та вона відмовилася. Ми навіть трохи посварилися у барі «Білуга». Намагаючись її зупинити, я вхопився за її наплічник, з якого все висипалося додолу. Усі папери, що стосувалися цього слідства, запальничка, ключі з тією кумедною жовтою кулею, що служила брелоком. Я допоміг їй зібрати всі ті речі, намагаючись зазирнути в її нотатки. Та марно. А потім прибув і ти, друже Розенберґу. Спершу я не хотів нічого тобі казати, щоб не використовували мене двічі, мов дурника. А потім подумав собі, що, може, це останній шанс повернутися до Орфеї й зіграти виставу на відкритті фестивалю.
— Без справжньої п’єси?
— Мені теж кортіло урвати бодай крихту слави. Це все, на що я розраховував. І я таки урвав її. Два тижні про мене говорили. Я був у центрі уваги, в газетах, керував акторами, з якими робив, що мені хотілося. Я випровадив на сцену великого критика Островскі в трусах і змусив його читати вірші латиною, його, котрий так недобре відгукнувся про мою моновиставу 1994 року. Те саме укоїв я з цим гівном Ґуллівером, який так принизив мене того ж таки року. Варто було тільки поглянути на нього, майже голого, з тим дурнуватим борсуком у руках. Я помстився й зазнав пошани. Я жив.
— Але все ж таки поясніть, Кірку: чому замість кінця — чисті аркуші?
— Про це я не турбувався. Гадав, ви знайдете вбивцю ще до прем’єри. Розраховував на вас. А я просто оголосив би вже відомого винуватця й поскаржився б на те, що ви все зіпсували.
— А ми його не знайшли.
— То Дакота і не назвала б його, а я знову випустив би на сцену «Танок смерті». Цілими годинами принижував би Островскі й Ґуллівера. Та п’єса могла б тривати до нескінченності, до самісінької півночі. Я ладен був піти на все.
— Але ж ви тоді виставили б себе дурником, — зауважила Анна.
— Не більше, ніж мер Браун. Його фестиваль зазнав би краху, люди вимагали б, щоб їм повернули гроші за квитки. Він утратив би авторитет, і його переобрання опинилося б під загрозою.