— То все це було задля того, щоб нашкодити йому?
— Усе це було задля того, щоб не бути самому. Адже, по суті, «Темна ніч» — це моя самотність на дні суспільства. Але мені пощастило тільки в одному: я завдав шкоди. І тепер через мене та прекрасна молода дівчина Дакота перебуває поміж життям і смертю.
Запало мовчання. Урешті я сказав Кіркові:
— Що ж, ви у всьому маєте рацію. Ми знайшли вашу п’єсу. Мер Ґордон зберігав її в сейфі у банку. У тексті кодом записане ім’я Джеремі Фолта, того чоловіка, що розбився на мотоциклі. Отже, є зв’язок поміж Джеремі, головою Ґордоном і Меґан Падалін. Ви все зрозуміли, Кірку. У вас у руках усі фрагменти цієї головоломки. Тепер просто треба правильно їх скласти.
— Дозвольте мені допомогти вам, — благально сказав Кірк. — Так я поправлю шкоду, якої завдав. Обіцяю.
— Якщо будете коректно поводитися.
— Обіцяю, Джессе.
Спершу ми вирішили зрозуміти, що ж сталося напередодні увечері у Великому театрі.
— Я був на сцені, дивився на Дакоту, — сказав нам Кірк. — Коло мене були Аліса Філмор і Джеррі Еден. Раптом пролунали постріли. Дакота повалилася додолу. Ми з Джеррі кинулися до неї, потім підбігла і Шарлотта.
— Ви помітили, звідки стріляли? — запитав Дерек. — З першого ряду? З краю сцени?
— Хтозна. У залі була темрява, а на нас були спрямовані прожектори. Так чи так стрілець був поміж глядачами, тому що Дакота стояла лицем до зали, і кулі поцілили їй у груди. Одного не можу зрозуміти, як зброя опинилася в залі. Адже заходи безпеки були дуже суворі.
Щоб відповісти за це запитання й перш ніж опитувати інших акторів трупи, ми зібралися разом із майором МакКенна, Монтанем і мером Брауном у залі для нарад, щоб підсумувати ситуацію.
На цьому етапі розслідування ми не мали ніяких відомостей про стрільця. Ніяких даних. У Великому театрі не було камер, а глядачі, яких ми опитали, нічогісінько не бачили. Всі торочили те саме: коли пролунали постріли, в залі була цілковита темрява. «То була достеменна темна ніч, — казали вони. — Вдарили два постріли, дівчина впала, потім почалася загальна паніка. Як почувається та сердешна акторка?»
Новин у нас не було.
МакКенна сповістив, що зброї не знайшли ні в залі, ні на довколишніх вулицях.
— Либонь, стрілець скористався панікою, щоб утекти з Великого театру і викинути зброю деінде, — сказав майор.
— Ми не могли завадити людям вийти, — сказав Монтань, наче хотів виправдатися. — Вони лізли б одне одному на голову, були б жертви. Ніхто й не думав, що небезпека прийде зсередини, адже зала була цілком убезпечена.
От якраз завдяки цьому, попри цілковиту відсутність конкретних доказів, ми змогли значно просунутися вперед у нашому розслідуванні.
— Як особа зі зброєю могла пройти у Великий театр? — запитав я.
— Не можу цього собі пояснити, — відказав МакКенна, — адже хлопці, що контролювали доступ до зали, мають добрячий нюх. Вони убезпечують проведення міжнародних конференцій, парадів, пересування голови держави в Нью-Йорку. Процедура дуже сувора: попередньо залу обшукали зі службовими псами, натренованими на вибухівку і вогнепальну зброю, а потім поставили під пильний нагляд. Уночі ніхто не міг прослизнути до приміщення.
Але щось таки пройшло повз нашу увагу. Ми повинні були зрозуміти, як зброя опинилася в театрі. Щоб розібратися в цьому, майор МакКенна запросив співробітника поліції, який відповідав за безпекові заходи. Він дослівно повторив нам те саме, що й МакКенна.
— Після обшуку залу визнали безпечною, і такою вона й лишилася, — сказав він нам. — Я не побоявся б запровадити туди навіть президента США.
— І всі потім проходили контроль? — запитав Дерек.
— Усі без винятку, — запевнив поліціянт.
— Ми не проходили контролю, — вкинула Анна.
— Так, поліціянтів, які показували службові посвідки, не обшукували, — визнав той офіцер.
— Багато їх увійшло до зали? — запитав я.
— Ні, пане капітане, кілька полісменів у цивільному, декілька наших співробітників. І дехто ще то заходив, то виходив із зали, щоб упевнитися, що скрізь порядок.
— Тільки не кажи мені, Джессе, — устряв майор МакКенна, — що ти вже підозрюєш співробітника поліції.
— Я просто хочу зрозуміти, та й годі, — сказав я, а потім попросив того полісмена детально змалювати, як відбувався обшук.
Щоб якомога точніше відповісти на це запитання, той погукав очільника провідників службових псів, який пояснив нам, як вони діяли.
— Були три зони, — сказав він. — Фойє, зала і куліси разом із гримерками. Ті зони ми перевіряли одну за одною, щоб нічого не поплутати. У залі репетирували актори, то ми розпочали з куліс і гримерок. Це найбільший шмат роботи, бо там чималенький підвал. Потім ми попросили акторів припинити репетицію, щоб ми могли обшукати залу, а то пси відволікатимуться на них.
— І куди пішли актори? — запитав я.
— Вони могли повернутися в залу, але спершу мусили пройти через металодетектори, щоб ми знали, що ця зона уже безпечна. Отож вони могли переходити із зони в зону без проблем.
Дерек ляснув себе по лобі.
— Акторів обшукували, коли вони прийшли того дня до Великого театру?
— Ні. Але їхні торби обнюхали пси в гримерках, а потім вони пройшли через металодетектори.
— Але, — сказав Дерек, — якщо актор прийшов зі зброєю в кишені до Великого театру й під час репетиції тримав її при собі, то після того, як ви обшукали гримерки, він міг занести зброю до вже перевіреного приміщення й лишити її там, бо та зона вже вважалася безпечною. Потім можна було повернутися до зали і спокійнісінько пройти через металодетектор.
— Що ж, у такому разі пси нічого не відчули б. Ми не змушували їх обнюхувати акторів.
— Отож зброю занесли саме в такий спосіб, — сказав я. — Усе сталося вчора. Заходи безпеки висвітлювалися в пресі, і стрілець мав час, щоб добре усе обдумати. Зброя була вже у Великому театрі. Стрільцеві досить було тільки взяти її в гримерці, перед початком вистави.
— Виходить, стрільцем був хтось із акторів трупи? — з жахом запитав мер Браун.
— У цьому немає ані найменшого сумніву, — відказав Дерек.
Стрілець був тут, у сусідній кімнаті. Перед самісінькими нашими очима. Спершу ми застосували до кожного актора тест на порох, та в жодного ні на одязі, ні на руках не виявилося його часточок. Ми протестували і театральні костюми, обшукали гримерки, готельні номери і домівки акторів. І теж марно. Втім, це можна було пояснити й тим, що стрілець мав на собі рукавички або ж довгий одяг. Зрештою, стрілець мав доста часу, щоб позбутися зброї, помитися й перебратися в інший одяг.
Кірк казав, що був з Алісою й Джеррі, коли пролунали постріли. Ми зв’язалися з Джеррі по телефону: Дакота вже кілька годин перебувала в операційному блоці. Інших новин не було. Але він підтвердив, що Аліса з Кірком були поруч із ним, коли почали стріляти в його дочку. Ми могли цілком здатися на свідчення Джеррі Ідена, бо він ніяким чином не був пов’язаний із подіями 1994 року й важко було б повірити, що він учинив замах на свою доньку. Це дозволило відразу вилучити Кірка й Алісу Філмор зі списку підозрюваних.
Потім ми цілий день допитували решту акторів. Але безуспішно. Ніхто нічого не бачив. Що ж до того, де вони були тієї миті, коли прозвучали постріли, то всі казали, що за кулісами, поблизу Кірка Гарві. Але ніхто не міг пригадати, де були інші. То була справжнісінька головоломка.
Уже й вечір настав, а ми не просунулися ні на крок.
— Що, — не повірив майор МакКенна, коли ми доповіли йому про ситуацію, — у вас нічого нема?
— Жодного сліду пороху. І ніхто нічого не бачив, — пояснив я.
— Але ж відомо, що стріляв хтось із них!
— Знаю, пане майоре. Та немає жодного доказу. Ані найменшого сліду. Здається, начебто вони прикривають одне одного.
— І ви всіх допитали?
— Усіх, крім Аліси Філмор.
— А вона де?
— Її неможливо знайти, — відказав Дерек. — Телефон вимкнений. Стівен Берґдорф каже, що вони вибігли з театру разом і що вона геть була у паніці. Здається, вона казала, що має повернутися до Нью-Йорка. Але ми її вилучили з кола підозрюваних завдяки Джеррі Іденові. Вони були поруч із Гарві, коли прозвучали постріли. Може, все ж таки зв’язатися з поліцією Нью-Йорка?