Потім настала пора, коли Марк почав шкодувати за тим, що утнув, почав виправдовуватися, почав благати мене. Він покаявся у своєму гріху перед моїми батьками, а ті пожаліли його, коли він вивалив їм усю інформацію про наше життя.
— Анно, чотири місяці без сексуальних стосунків — це все ж таки неабищо! — сказала мені мама.
— Невже Марк розповів вам про це? — жахнулася я.
— Авжеж, він поскаржився нам.
І тоді я збагнула, що найгірше — не те, що Марк помилявся. А те, що чоловік, який був для мене звабником і захисником, рятував життя в ресторані й чарував товариство, виявився віднині жалюгідним скиглієм, який скаржився моїй матінці на те, що я рідко йому давала. Зрозуміла, що в наших стосунках щось безповоротно урвалося, і 2012 року нарешті вирішила розлучитися.
Я втомилася від Нью-Йорка, зморилася від міста, від його спеки, від його розмірів, від безперервного гамору і від його нічних вогнів, що ніколи не згасали. Мені кортіло оселитися деінде, потрібно було змінити життя, і випадково я натрапила в «Нью-Йоркському літературному огляді», який передплачувала, на присвячену Орфеї статтю.
Стівен Берґдорф
НАЙБІЛЬШИЙ З МАЛИХ ТЕАТРАЛЬНИХ ФЕСТИВАЛІВ
Ви чули про маленьку коштовну намистинку, що зветься Орфея, розташовану в Гемптонсі? Це райське містечко, де повітря чистіше, а життя солодше, ніж деінде, а ще воно щороку організовує театральний фестиваль, де на сцені можна побачити цікаві вистави, поставлені з неабиякою режисерською майстерністю. (...)
Містечко варте того, щоб його відвідати. Центральна вулиця славиться тишею і спокоєм. Кав’ярні та ресторани чудові й привабливі, крамниці ваблять до себе. (...) Як маєте змогу, зупиніться в готелі «Озерний», розташованому трохи за містом, на березі прекрасного озера, облямованого дрімучим лісом. Враження таке, наче це декорації з якогось фільму. Персонал ладен виконувати найменші ваші забаганки, кімнати просторі й зі смаком опоряджені, ресторан з вишуканими стравами. Нелегко покидати цю місцину, коли вже в ній побував.
На час фестивалю я взяла кілька днів відпустки, винайняла кімнату в готелі «Озерний» і подалася до Орфеї. Автор статті таки правду писав: біля самісінького Нью-Йорка мені відкрився пречудовий світ, де не було ніяких несподіванок. Я залюбки оселилася б тут. Мене просто-таки зачарували його вулички, його кінотеатр, його книгарня. Орфея видалася мені містом моєї мрії, придатним задля того, щоб змінити життя й обстановку.
Якось уранці, коли сиділа на лавці й дивилася на океан, мені видалося, наче я чую далеке зітхання кита, що виринув на поверхню. Мені закортіло поділитися цим враженням з кимось, а мене якраз минав якийсь чоловік, що вийшов побігати.
— Що сталося? — запитав він.
— Он кит, кит!
То був гарний п’ятдесятирічний дядечко.
— Їх частенько можна тут побачити, — сказав він, вочевидь, потішившись моїм захватом.
— Я тут уперше, — сказала я.
— А звідки ви приїхали?
— З Нью-Йорка.
— Це недалеко, — сказав він.
— Та близько, але водночас так далеко, — відказала я.
Він усміхнувся, й ми трохи побалакали. Його звали Алан Браун, і він був мером того містечка. Я коротко розповіла, в якій делікатній ситуації опинилася, й про те, що хотіла б почати нове життя.
— Знаєте, Анно, — сказав мені Алан, — у мене є до вас пропозиція, але не візьміть її за зле, бо я чоловік одружений і не залицяюся до вас. Може, завітаєте увечері до мене в гості? Я хочу дещо вам запропонувати.
Отак я потрапила на вечерю до голови Брауна і його дружини Шарлотти, яку ми відбули в їхньому гарненькому будиночку. То була щаслива пара. Вона була трохи молодша за нього. Працювала ветеринаром, відкрила маленьку клініку, де справи ішли добре. Дітей вони не мали, і я не заводила мови про це.
Міський голова розпочав розмову про справжню причину своїх запросин аж тоді, коли ми перейшли до десерту.
— Анно, мій начальник поліції через рік іде у відставку. Його заступник досить тупий чолов’яга, він мені не дуже подобається. Я люблю це місто, тож мені хотілося б поставити на цю посаду когось, вартого довіри. У мене склалося таке враження, що ви ідеальний кандидат.
Я поринула в роздуми, і він додав:
— Хочу сказати вам, що це спокійне місто. Це не Нью-Йорк.
— Тим ліпше, — відказала я. — Мені якраз і потрібен спокій.
Наступного дня я погодилася на пропозицію голови Брауна. Отак у вересні 2013 року опинилася в Орфеї. З надією, що розпочну життя наново. І віднайду себе.
Джесс Розенберґ
Понеділок, 28 липня 2014 року
Через два дні після прем’єри
За тридцять три години після провалу прем’єри орфейський фестиваль офіційно скасували, і засоби масової інформації в усій країні, наче з ланцюга зірвавшись, почали обвинувачувати поліцію в тому, що вона не зуміла захистити людей. Після вбивства Стефані Мейлер і Коді Іллінойса трагедії зі стріляниною у Великому театрі було забагато: вбивця тероризував Гемптонс, люди були перелякані. У всьому регіоні порожніли готелі, бронювання номерів масово скасовували, люди відмовлялися приїздити на курорти. Паніка охопила всіх.
Губернатор штату Нью-Йорк був розлючений і публічно висловив своє невдоволення. Авторитет мера Брауна впав поміж населенням, а майора МакКенна і прокурора викликало начальство і надавало по вухах. Під вогнем критики вони вирішили щось удіяти, влаштувавши вранці прес-конференцію в будинку міської адміністрації. Я подумав, що це найгірший варіант: ми не мали чого сказати пресі, принаймні поки що. То навіщо іще більше наражатися на вогонь критики?
До останньої хвилини ми з Анною й Дереком намагалися переконати їх, щоб вони відмовилися від публічних заяв на цьому етапі слідства, та марно.
— Річ у тому, що зараз ви не можете сповістити журналістам нічого конкретного, — пояснював я.
— А це тому, що ви, дідько б вас ухопив, нічогісінько не знайшли! — заревів заступник прокурора. — Від самого початку розслідування!
— Нам потрібно ще трохи часу, — боронився я.
— Часу ви й так мали достатньо! — відтяв заступник прокурора. — Усе, що я бачу, це лихо, смерть, перелякані люди. Ви ні до чого не здатні, ось що ми скажемо пресі!
Тоді я обернувся до майора МакКенна, сподіваючись знайти в нього підтримку.
— Пане майоре, ви не можете перекладати всю відповідальність на нас, — запротестував я. — Безпека театру і міста була вашим завданням і Монтаневим.
Від того незграбного зауваження майор почервонів мов рак.
— Не нахабній, Джессе! — гаркнув він. — Принаймні не зі мною, я покривав тебе від початку цього розслідування. У мене у вухах аж лящить від крику губернатора, який телефонував мені вчора увечері! Він хоче прес-конференцію, то він її матиме.
— Мені дуже шкода, пане майоре.
— Та мені начхати, Джессе, шкода тобі чи ні. Ви з Дереком відкрили цю скриньку Пандори, то повинні зі шкури вилізти, але закрити її.
— То ви, пане майоре, волієте, щоб усе це затихло й щоб усе було як і раніш, нерозкрите?
Майор зітхнув.
— Бачу, ти не розумієш, яку бучу здійняв, наново розпочавши це розслідування. Тепер про цю справу говорить уся країна. Полетять голови, Джессе, але май на увазі, моя залишиться на місці! Чому ти не пішов у ту кляту відставку, як і належало, га? Чому не почав жити скромним життям пенсіонера, здобувши всі почесті, які належали тобі по службі?
— Бо я справжній поліціянт, пане майоре.
— Або справжнісінький дурень, Джессе. Даю вам із Дереком час до кінця тижня, щоб завершити цю справу. Якщо в понеділок уранці вбивці не буде у мене в кабінеті, я вижену тебе з поліції без права на пенсію, Джессе. І тебе, Дереку, теж. А тепер ідіть робити свою справу, а ми робитимемо свою. Нас чекають журналісти.