Майор із заступником прокурора подалися до зали із пресою. Перш ніж попрямувати за ними, мер Браун обернувся до Анни і сказав:
— Хочу, щоб ти дізналася від мене, Анно: я заявлю про офіційне призначення Джаспера Монтаня новим начальником орфейської поліції.
Анна пополотніла.
— Як? — насилу видушила вона. — Ви ж сказали, що він просто тимчасовий виконувач обов’язків начальника поліції, до того часу, поки я закінчу розслідування.
— В Орфеї панує страшенне збудження, тому я повинен офіційно усунути з посади Ґуллівера і призначити когось на його місце. І мій вибір упав на Монтаня.
Анна мало не плакала.
— Ви не можете так учинити зі мною, Алане!
— Авжеж, можу, і таки вчиню.
— Ви ж пообіцяли мені, що я стану на місце Ґуллівера, тому я й прибула до Орфеї.
— Цими днями багато чого сталося. Мені шкода, Анно.
— Ви робите велику помилку, пане голово, — устряв я, щоб захистити Анну. Заступник начальника поліції Каннер — одна з найліпших фахівців, яких я бачив у нашому ділі.
— Не лізьте не в своє діло, капітане Розенберґу! — гостро відтяв Браун. — Зосередьтеся ліпше на розслідуванні, і не пхайте носа, куди він вам не влазить!
Мер обернувся й подався до зали преси.
У готелі «Озерний», як і в усіх готелях того регіону, була паніка. Клієнти тікали, і директор готелю, що ладен був на все, аби лише припинити цю кровотечу, благав їх лишитися, обіцяючи нечувані знижки. Та ніхто не хотів залишатися в Орфеї, хіба що Кірк Гарві, який вирішив узяти на себе відповідальність і довести розслідування до кінця, тож скористався нагодою пожити ще в своєму розкішному номері, який тепер здали йому за божою ціною, бо міська влада більше за нього не платила. Островскі зробив те саме, домігшись такого зниження ціни, що ті апартаменти обходилися йому майже за безцінь.
Шарлотта Браун, Семюель Падалін і Рон Ґуллівер ще напередодні повернулися додому.
У триста дванадцятій кімнаті Стівен Берґдорф пакував валізу в присутності своєї дружини, Трейсі. Вона прибула напередодні. Попросила подругу поглядіти дітей і подалася автобусом у Гемптонс, щоб підтримати чоловіка. Вона ладна була навіть простити йому оті амурні походеньки. Їй хотілося, щоб у всьому знову запанував лад.
— Ти певен, що можеш поїхати звідціля? — запитала вона.
— Так-так. Поліція сказала, що я повинен залишатися в штаті Нью-Йорк. Місто Нью-Йорк розташоване у штаті Нью-Йорк, правда ж?
— Авжеж, — підтвердила Трейсі.
— То все гаразд. У дорогу. Я хочу чимскоріше повернутися додому.
Стів узяв валізу і потягнув її за собою.
— Вона така важка, — сказала Трейсі. — Я гукну носія, щоб відніс її прямісінько до автомобіля.
— О ні! — вигукнув Стівен.
— Чому?
— Я понесу її сам.
— Як хочеш.
Вони вийшли з номера. У коридорі Трейсі раптом обняла чоловіка.
— Мені було так страшно, — пробурмотіла вона. — Я тебе кохаю.
— Я теж кохаю тебе, Трейсі, люба моя. Мені тебе дуже бракувало.
— Я все прощаю тобі! — сказала Трейсі.
— Про що ти кажеш? — запитав Берґдорф.
— Про ту дівчину, що була з тобою. Оту, що про неї писали в «Нью-Йорк таймс».
— О боже, і ти повірила? Трейсі, ніякої дівчини не було, це все вигадки.
— Справді?
— Авжеж! Як ти знаєш, я вигнав з редакції Островскі. А він, щоб помститися, наплів бозна-чого в «Нью-Йорк таймс».
— Ото негідник! — вигукнула Трейсі.
— Що й казати! Люди страшенно дріб’язкові.
Трейсі знову обняла чоловіка. Їй аж полегшало, коли вона почула, що все це була неправда.
— Ми могли б пробути тут ніч удвох, — сказала вона. — Кімнати дуже дешеві. Ми могли б знову віднайти одне одного.
— Ох, мені так хочеться додому, — сказав Берґдорф, — побачити моїх діточок, моїх маленьких курчаток.
— Та й правда. Ти хочеш поснідати?
— Ні, їдьмо.
Вони ввійшли в ліфт і, спустившись униз, пройшли вестибюлем, де метушилися клієнти, що поспішно покидали готель.
Стівен хутко попрямував до виходу, намагаючись не зустрічатися поглядом зі службовцями готелю. Він тікав, не сплативши рахунку. Хотів ушитися, щоб його не розпитували про Алісу. Надто ж у присутності дружини.
Авто стояло на паркувальному майданчику. Стівен відмовився дати ключі службовцю, який підганяв автомобілі.
— Може, допомогти вам? — запитав той і хотів було вже взяти валізу.
— Ні, не треба, — відказав Стівен і наддав ходу, а за ним і дружина.
Він відчинив двері й поклав валізу на заднє сидіння.
— Та ліпше покласти її в багажник, — сказала дружина.
— Може, я покладу її в багажник, га? — запитав службовець, який супроводжував їх.
— Не треба, — відказав Стівен, сідаючи за кермо. — До побачення, дякую за все.
Дружина сіла поруч із ним. Авто рушило з місця, і вони поїхали. Коли виїхали за місто, Стівен полегшено зітхнув. Поки що ніхто нічого не помітив. І Алісин труп у багажнику ще не почав смердіти. Він ретельно огорнув його харчовою плівкою й радів, що так вдало це зробив.
Трейсі ввімкнула радіо. Вона була спокійна, щаслива. Незабаром задрімала.
Надворі стояла страшенна спека.
«Сподіваюся, вона не звариться там», — думав Стівен, обертаючи кермо. Усе сталося дуже швидко, він і подумати як слід не встиг. Убивши Алісу і затягнувши її труп у кущі, він подався до «Озерного», щоб узяти авто і повернутися на місце злочину. Насилу підняв її тіло і вкинув у багажник. Його сорочка була вся в крові. Та дарма, ніхто його не бачив. В Орфеї була паніка, вся поліція виїхала в середмістя. Він приїхав до цілодобового супермаркету і придбав величезний рулон плівки, потім знайшов відлюдну місцину на узліссі. Дбайливо огорнув плівкою труп, що вже захолов і геть закляк.
Він знав, що не зможе позбутися його в Орфеї. Вирішив вивезти її з міста, тільки треба було, щоб його не зрадив запах, коли труп почне смердіти. Він сподівався, що цей план дозволить виграти трохи часу.
Повернувшись до готелю з трупом у багажнику, він надів старий светр, який валявся в автомобілі, щоб прикрити сорочку, і дістався в номер, не викликавши ніяких підозр. Довго стояв під душем, потім вдягнув чистий одяг, подібний на той, що він носив напередодні. Урешті зумів задрімати. Але прокинувся, наче хтось його штурхнув під бік. Треба було позбутися Алісиних речей. Він узяв її валізку, поскладав туди всі речі й вийшов із готелю, сподіваючись, що ніхто не помітить, як він ото вештається туди й сюди. Але панував такий рейвах, що ніхто не звернув на нього уваги. Він сів до автомобіля й їздив сусідніми містами, вкидаючи Алісині речі в смітники, зокрема, й одяг, а валізку врешті викинув на узбіччі дороги.
Серце його шалено гамселило в грудях, шлунок наче вузлом зав’язався: якщо поліція помітить, як дивно він поводиться, й змусить його відчинити багажник, то йому гаплик!
Урешті годині о п’ятій ранку він повернувся до свого номера в «Озерному», знищивши всі Алісині сліди. Поспав півгодини, аж його збудило грюкання в двері. То була поліція. Він ладен був вистрибнути з вікна. Його зловили на гарячому! Він відчинив і постав на порозі в самісіньких трусах, його аж трясло. Перед ним стояли двоє поліціянтів в одностроях.
— Пане Стівене Берґдорф? — запитав один.
— Так, це я, — відказав він.
— Нам шкода турбувати вас о такій порі, але капітан Розенберґ послав нас зібрати всіх акторів трупи. Він хоче допитати вас про те, що сталося вчора ввечері у Великому театрі.
— Добре, я йду, — відказав Берґдорф, намагаючись видаватися спокійним.
У поліції його запитали, чи бачив він Алісу, та він сказав, що втратив її з поля зору, коли вони вибігли з театру. Більше ніхто його не розпитував.
Їдучи до Нью-Йорка, він весь час думав про те, що укоїв з Алісою. Коли перед ним постали силуети мангеттенських хмарочосів, він уже знав, що вдіяти.