— До речі, — сказав я, — а що з аналізом уламків, що їх знайшов Ґрейс, отой спеціальний агент ФАБОВЗ?
— Ще в роботі, — відказав Дерек. — Завтра, можливо, будуть результати.
Анна тим часом переглядала справу і взяла до рук протокол допиту.
— Здається, я знайшла дещо, — сказала вона. — Коли ми на тому тижні допитували мера Брауна, він сказав, що 1994 року отримав анонімний телефонний дзвінок. «На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі. Як? Я отримав анонімний телефонний дзвінок. Це сталося наприкінці лютого. Жіночий голос».
— Жіночий голос, — повторив Дерек. — Може, це була Меґан Падалін?
— Чом би й ні? — сказав я. — Цей слід вартий уваги.
— То мер Браун убив Меґан і Ґордонів? — запитав Майкл.
— Ні, — відказав я, — 1994 року, тоді, коли сталося вбивство, Браун потискав руки у фойє Великого театру. Він поза підозрою.
— Але той дзвінок спонукав Ґордона покинути Орфею, — нагадала Анна. — Він почав переказувати гроші до Монтани, а потім подався до Бозмена, щоб придбати дім.
— У мера Ґордона був дуже хороший мотив, щоб убити Меґан Падалін, та й психотип його відповідає тому, що про нього казав нам експерт: він не мав схильності вбивати, але, опинившись у безвиході або щоб захистити свою честь, він попри все зважився б на вбивство.
— Тільки не забувай, що Ґордон теж належить до жертв, — нагадав я Дерекові. — Щось тут не клеїться.
Тут узяв слово Кірк:
— Пам’ятаю, за тієї пори мою увагу привернуло те, що убивця був обізнаний зі звичками Меґан Падалін. Він знав, що вона бігає о тій самій годині, що зупиняється в парку на Пенфілд-Крісчент. Можете сказати мені, що за нею довго стежили. Та є одна деталь, якої вбивця не міг знати, якби стежив за нею, — те, що вона не братиме участі в святкуванні прем’єри театрального фестивалю. Хтось знав, що вулиця буде порожня й Меґан буде в парку сама. Без свідків. І то унікальна нагода, щоб її вбити.
— То це був хтось із її оточення? — запитав Майкл.
— Як ото спершу ми думали, хто міг знати, що мер Ґордон не буде присутній на прем’єрі фестивалю, так і зараз треба подумати, хто міг знати, що Меґан буде того дня в парку.
Ми поглянули на список підозрюваних, написаний фломастером на магнітному панно:
Мета Островскі
Рон Ґуллівер
Стівен Берґдорф
Шарлотта Браун
Семюель Падалін
— Що ж, — сказав Дерек, — будемо діяти методом вилучення. Виходячи з того, що це був чоловік, ми вилучаємо з цього переліку Шарлотту Браун. До того ж вона не жила тоді в Орфеї, не мала зв’язків із Меґан Падалін, а також не мала змоги шпигувати за нею, щоб дізнатися про її звички.
— І якщо виходити з міркувань експерта-криміналіста, — докинула Анна, — то вбивця не хотів, щоб результати розслідування 1994 року опинилися під сумнівом. Отож можна вилучити з цього списку й Островскі. Навіщо йому було б просити Стефані братися до нового розслідування, — невже задля того, щоб убити її потім? Крім того, він не жив у Орфеї й не був знайомий із Меґан Падалін.
— Отож залишаються Стівен Берґдорф, Рон Ґуллівер і Семюель Падалін.
— Ґуллівер уже два місяці як подав у відставку, — нагадала Анна, перш ніж пояснити Кіркові й Майклові, що експерт висунув версію про можливий від’їзд убивці під вигаданим приводом. — Ану ж бо він завтра заявить, що вирушає на постійне проживання до країни, яка не видає злочинців?
— А Стівен Берґдорф? — запитав Дерек. — 1994 року, якраз після тих убивств, він оселяється в Нью-Йорку, та ось знову опиняється в Орфеї, щоб узяти участь у п’єсі, яка має виявити ім’я вбивці.
— А що ми знаємо про Семюеля Падаліна? — запитав я. — За тієї пори він був таким невтішним удівцем, аж годі було й уявити, що він міг убити свою дружину. Та перш ніж вилучити його зі списку, треба більше дізнатися про нього і про ті причини, які змусили його взяти участь у розподілі ролей. Бо хто ж, як не він, чудово знав звички Меґан і про те, що вона не піде на фестиваль у вечір прем’єри.
Майкл Бірд пошукав інформацію про Семюеля Падаліна і сказав:
— То було дуже хороше подружжя, без кримінального минулого, їх дуже цінували. За тієї пори я опитав їхніх сусідів: усі вони казали те саме. Ніякого галасу, ніяких сварок. Усі казали, що це хороші й вочевидь щасливі люди. Видно було, що Семюеля страшенно вразила смерть дружини. Один сусід навіть боявся, що він вкоротить собі віку. Потім він подолав ту кризу й одружився знову.
— Справді, — підтвердив Кірк, — і в мене склалося тоді подібне враження.
— Так чи так, — підсумував я, — ні Рон Ґуллівер, ні Стівен Берґдорф, ні Семюель Падалін, здається, не мали причини вбивати Меґан. Отож повертаємося до нашого початкового запитання. Чому її хотіли вбити? Якщо ми знайдемо відповідь на це запитання, то дізнаємося, хто вбивця.
Нам потрібно було якнайбільше дізнатися про Меґан. І тоді ми вирішили податися до Семюеля Падаліна, сподіваючись, що він зможе трохи більше розповісти про свою першу дружину.
У Нью-Йорку, в своєму помешканні в Брукліні, Стівен Берґдорф намагався переконати дружину в тому, що конче потрібно податися до Єлловстоуна.
— Як, ти не хочеш туди поїхати? — роздратовано допитувався він.
— Послухай, Стівене, — сказала Трейсі, — але ж поліція тобі звеліла залишатися в штаті Нью-Йорк. Чому б нам не податися до озера Чамплейн, до будиночка моєї сестри?
— Бо я хочу, щоб ми скористалися нагодою, якщо вже і в тебе, й у мене відпустка, а в дітей канікули.
— Може, нагадати тобі, що тижнів зо три тому ти і слухати не хотів про Єлловстоун?
— А я хотів якраз зробити приємність тобі й дітям, Трейсі. Вибач, що не забуваю ваших бажань.
— Стівене, то поїдемо до Єлловстоуна наступного літа. Ліпше все-таки дотримуватися наказів поліції й не покидати штату.
— А чого ти боїшся, Трейсі? Гадаєш, я вбивця, так?
— Та ні, звісно.
— То поясни, навіщо поліції знову контактувати зі мною. Знаєш, ти справді важка у спілкуванні. То ти хочеш, то ти не хочеш. Що ж, їдь до сестри, як тобі так кортить, а я тут залишуся, якщо ти не хочеш мандрівки всією родиною.
Повагавшись, Трейсі врешті погодилася. Вона відчувала, що потребує особливих стосунків із чоловіком, щоб знову відновити з ним контакт.
— Гаразд, любий, — лагідно сказала вона, — їдьмо.
— Чудово! — вигукнув Стівен. — То пакуй валізи. Я поки що загляну в редакцію, відвезу статтю й залагоджу деякі питання. Потім заїду до твоєї сестри, щоб позичити кемпінг-кар. Завтра о першій годині ми вирушаємо до Середнього Сходу!
Трейсі насупила брови.
— Нащо ти все ускладнюєш, Стівене? Ми поскладаємо наші речі в авто, заїдемо завтра до сестри, а потім вирушимо.
— Це неможливо, — відказав Стівен, — якщо на задньому сидінні будуть діти, то валізи не буде куди покласти.
— Стівене, ми поставимо їх у багажник. Адже ми купили цей автомобіль тільки тому, що в нього великий багажник.
— Багажник заклинило. Він не відчиняється.
— Лишенько! А що ж сталося? — вигукнула Трейсі.
— Поняття не маю. Заклинило, та й край.
— Заразу піду гляну, що там.
— Нема коли, — сказав Стівен. — Я їду в редакцію.
— Автомобілем? Відколи це ти почав їздити туди автомобілем?
— Хочу послухати, як він їде, здається, там якийсь підозрілий шум у двигуні.
— То ліпше залиш його мені, Стівене, — сказала Трейсі. — Я поїду до автомайстерні, нехай з’ясують, що там за шум, а заразом і багажник полагодять.
— Ніякої майстерні! — вигукнув Стівен. — У крайньому разі, візьмемо автомобіль із собою, потягнемо його за кемпінг-каром.
— Не сміши людей, Стівене, ніхто не морочитиметься з ним у Єлловстоуні.
— А дзуськи! Так буде набагато практичніше. Ми покинемо кемпінг-кар у кемпінгу, а в парк чи околицями їздитимемо автомобілем. Не будемо ж ми кататися тим мастодонтом по всіх усюдах.