— Поглянь, у якому ми лайні, Анно, і май на увазі, що й ти почасти винна. Ти так хотіла брати участь у цьому розслідуванні, то мусиш узяти на себе і відповідальність за його наслідки.
— Ви караєте мене за те, що я робила мою роботу? Авжеж, я була зобов’язана допитати вас і вашу дружину, але так потрібно було для розслідування. Ви такий самий громадянин, як і всі, і я не давала вам ніяких пільг, адже я справжній полісмен. Якщо ж ви прозиваєте лайном п’єсу Кірка Гарві, то мушу вам нагадати, що ви самі притягли його сюди. Це ви не хочете визнавати своїх помилок, Алане. Ви варті не більше, ніж Ґуллівер і Монтань. Вважаєте себе королем-філософом, а насправді — просто вузьколобий деспот.
— Іди собі, Анно. Можеш подати у відставку, якщо тобі тут не подобається.
Не тямлячись від гніву, вона прийшла додому. Переступила поріг, опустилася на підлогу в передпокої й заплакала. Довгенько так сиділа, притулившись спиною до шафи і ковтаючи сльози. Уже й не знала, що вдіяти. І кому телефонувати. Лорані? Та скаже їй, що попереджала: життя в Орфеї не для неї. Матері? Вона прочитає їй мораль.
Заспокоївшись урешті, глянула на коробку із зошитами Меґан Падалін, яку принесла з собою. Що ж, треба поринати в читання. Вона налила собі склянку вина, сіла у фотелі й почала читати.
Розпочала із середини 1993-го і простежила рік життя Меґан аж до липня 1994 року.
Спершу її прикро вразило те, яке нецікаве і вбоге життя було в Меґан Падалін. Вона зрозуміла, що відчував її чоловік, читаючи ті рядки.
Аж ось від 1 січня 1994 року Меґан почала змальовувати святкування Нового року, що відбулося в готелі «Троянда Півночі», у Бріджгемптоні, де вона зустріла чоловіка «не з нашого регіону» і який просто-таки підкорив її.
Потім Анна сягнула лютого 1994 року. Те, що вона виявила в записах того періоду, її геть приголомшило.
Меґан Падалін
Витяги зі щоденників
І січня 1994 року
Для мене цей рік розпочався добре. Вчора ми були на святкуванні Нового року в готелі «Троянда Півночі» у Бріджгемптоні. Я зустріла одного чоловіка. Він був не з місцевих. Ніколи я не мала таких почуттів, як зараз. Від учора в животі у мене наче метелики тріпочуть крильцями.
25 лютого 1994 року
Сьогодні я телефонувала до міської адміністрації. Анонімно. Розмовляла із заступником міського голови, Аланом Брауном. Гадаю, це хороший чоловік. Сказала йому все, що знаю про мера Ґордона. Подивимося, що з цього буде.
Потім я розповіла Фелісіті про те, що зробила. Вона розгнівалася. Сказала, що це може обернутися проти неї. Зрештою, вона могла й не казати цього мені. Міський голова Ґордон — гівно, і треба, щоб усі про це знали.
8 березня 1994 року
Я знову бачилася з ним. Ми зустрічаємося тепер щотижня. Я така щаслива від цих зустрічей.
1 квітня 1994 року
Сьогодні бачила Ґордона. Він приходив до книгарні. Ми були самі в магазині. Я все йому виклала: що все знаю й що він злочинець. Це було наче вибух. Два місяці я накопичувала це в собі. Він, звісно ж, усе заперечував. Він знає, що винен. Я хотіла дати інформацію журналістам, але Фелісіті заборонила.
2 квітня 1994 року
Відучора почуваюся ліпше. Фелісіті накричала на мене по телефону. Та я знаю, що правильно вчинила.
3 квітня 1994 року
Учора вийшла побігати й опинилася на Пенфілд-Крісчент. Здибала міського голову Ґордона, що йшов додому. Я сказала йому: «Мені соромно за вас, за те, що ви зробили». Я не боялася. А він, навпаки, мав дуже спантеличений вигляд. Я почуваюся, мов те Око, що переслідувало Каїна. Щодня буду чекати, як він ітиме з роботи, і нагадуватиму про його вину.
7 квітня 1994 року
Чудовий день із ним у «Спрінґз». Він чарує мене. Я закохалася. Семюель ні про що не здогадується. Усе гаразд.
2 травня 1994 року
Пила каву з Кейт. Тільки вона знає про нього. Каже, що не варто ризикувати шлюбом, якщо це просто захоплення. Або зважитися-таки і покинути Семюеля. Не знаю, чи така вже я смілива, щоб зважитися на це. Мене влаштовує те, що є зараз.
25 червня 1994 року
Особливо нема чого розповідати. Справи у книгарні йдуть добре. На центральній вулиці має відкритися новий ресторан, кафе «Афіна». Відкриває його Тед Тенненбаум. Він часто заходить до книгарні. Мені він дуже подобається.
1 липня 1994 року
Міський голова Ґордон давненько вже не заглядав до книгарні, відколи дізнався, що я знаю про його шахрайські оборудки, аж сьогодні таки зайшов і довго пробув у нас. Зіграв досить химерну комедію зі мною. Сказав, що йому потрібна книжка місцевого автора, і довго порпався на полицях у тому відділі. Хтозна, що він там робив. Було чимало покупців, то я добре й не бачила. Урешті він придбав п’єсу Кірка Гарві «Темна ніч». Коли пішов, я заглянула до того відділу: ця свиня добряче пошарпала книжку Берґдорфа про фестиваль, позагинавши там сторінки. Певна, що він прийде перевірити, чи продали ми ту кількість книжок, які він нам лишив, і потім простежить, щоб йому перекинули його частку коштів. Боїться, може, що вкрадуть? Але ж він сам злодій.
18 липня 1994 року
Кірк Гарві прийшов до книгарні забрати свою п’єсу. Я сказала, що її продали. Гадала, він буде радий, та він розгнівався. Хотів дізнатися, хто ж її придбав, я сказала, що мер Ґордон. Він навіть не взяв десять доларів, які я йому давала.
20 липня 1994 року
Кірк Гарві приходив знову. Сказав, що Ґордон стверджує, ніби не він придбав ту п’єсу. Але ж я знаю, що таки він. Я так і сказала Кіркові. У мене навіть записано це. Див. запис від 1 липня 1994 року.
Джесс Розенберґ
Середа, 30 липня 2014 року
Через чотири дні після прем’єри
Того ранку, коли ми з Дереком прийшли до архівної зали «Орфея кронікл», Анна вже порозвішувала на стінах копії зі щоденника Меґан Падалін.
— Меґан і була тією людиною, яка 1994 року анонімно зателефонувала Аланові Брауну, стверджуючи, що міський голова Ґордон причетний до корупції, — пояснила вона нам. — Як я зрозуміла, вона дізналася про це від такої собі Фелісіті. Не знаю, що та їй сказала, але Меґан страшенно розгнівалася на Ґордона. Місяців за два після анонімного дзвінка, 1 квітня 1994 року, коли вони були самі у книгарні, вона врешті напалася на мера Ґордона, який прийшов купити книжку. Сказала, що все знає і вважає його злочинцем.
— То вона пише про те, що він брав хабарі? — запитав Дерек.
— Я теж про це думала, — сказала Анна, перегортаючи сторінку. — Тому що за два дні по тому, під час пробіжки, Меґан випадково натрапила на Ґордона коло його дому і знову напалася на нього. У щоденнику вона написала: «Я немов те Око, що стежить за Каїном».
— Те око переслідувало Каїна за вбивство, — згадав я. — Невже мер когось убив?
— Оце те, про що і я собі думаю, — сказала Анна. — Меґан цілі місяці й аж до смерті щовечора бігала коло будинку мера Ґордона. Чекала на нього в парку й, угледівши, нападала на нього, нагадуючи про той злочин.
— Отож мер мав усі підстави убити її, — сказав Дерек.
— Ми знайшли винного, — погодилася Анна. — Тільки ж і він загинув.
— А що відомо більше про ту Фелісіті?— запитав я.
— Фелісіті Деніелз, — із задоволеною усмішкою відказала Анна. — Досить було мені зателефонувати Семюелеві Падаліну, й він сказав мені про неї. Зараз вона мешкає в Корамі й чекає на нас. У дорогу.