— Я теж міг бути за кермом. Ти не винен у тому, що сталося.
— Або ти, або вона, Джессе! Я міг обрати поміж тобою й нею.
— Ти врятував мені життя, Дереку.
— І водночас позбавив життя її, Джессе. Поглянь на себе, яким ти став за двадцять років: і досі самотній, й досі носиш траур.
— Дереку, ти тут ні при чому.
— Що ти вчинив би на моєму місці, Джессе? Оце те запитання, яке я весь час собі ставлю.
Я нічого на те не відповів. Ми мовчки викурили по цигарці. Потім дружньо поплескали один одного по плечу, і Дерек подався до хати.
Не хотілося мені повертатися додому. Мені кортіло відвідати її. Я поїхав на цвинтар. О цій порі там уже було замкнено. Я завиграшки переліз огорожу і попрямував порожніми алеями. Пройшов поміж могилами, де росла густа трава, що глушила мої кроки. Скрізь було тихо і красиво. Я вклонився могилам дідуся й бабусі, що були тут поховані, потім зупинився перед її останнім притулком. Сів на лаві й довго так сидів. Аж почув кроки. То була Дарля.
— Як ти дізналася, що я тут?
Вона всміхнулася.
— Не тільки ж ти переліз огорожу, щоб прийти до неї.
Я теж усміхнувся. Потім сказав:
— Вибач за ресторан, Дарлю. То був дурнуватий задум.
— Ні, Джессе, той був чудовий задум. Це я шкодую про те, що так поставилася до нього.
Вона сіла коло мене.
— Я не повинен був садовити її в автомобіль того дня, — з жалем сказав я. — То була моя вина.
— А хіба не моя, Джессе? Я не повинна була виганяти її. Та й не повинні були ми так по-дурному сваритися.
— Бач, ми обоє почуваємося винними, — пробурмотів я.
Дарля кивнула.
— Деколи мені здається, що вона тут, поруч зі мною, — провадив я. — Приходячи додому ввечері, я сподіваюся застати її там.
— Ох, Джессе, її усім нам бракує. Кожного божого дня. Але ти повинен іти вперед. Не можна жити минулим.
— Хтозна, Дарлю, чи зможу я загоїти колись цю рану в душі.
— Знаєш, Джессе, життя її загоїть.
Дарля схилила голову мені на плече. Отак ми й сиділи, дивлячись на могильний камінь, що височів перед нами.
НАТАША ДАРРІНСКІ
02.04.1968-13.10.1994
Дерек Скотт
13 жовтня 1994 року
Наше авто розтрощило поручні і впало в річку. Сталося все дуже швидко. Майже несамохіть я відстебнув пасок безпеки і відчинив вікно, як навчали нас у поліційній школі. Наташа, яка сиділа на задньому сидінні, несамовито закричала. Джесс не пристібав пасок безпеки, тож зомлів, ударившись головою об бардачок.
За декілька секунд автомобіль наповнила вода. Я звелів Наташі відстебнути пасок і вилазити крізь вікно. Потім збагнув, що в неї заклинило замок. Нахилився до неї й спробував допомогти. У мене не було нічого, щоб перерізати пасок, залишалося тільки вирвати його з гнізда. Я почав несамовито смикати його. Марно. Вода вже сягнула нам по плечі.
— Рятуй Джесса! — гукнула мені Наташа. — Я сама впораюся!
Я на мить завагався. Вона знову гукнула:
— Дереку, витягай Джесса!
Вода вже була нам по підборіддя. Я вислизнув з автомобіля через вікно, потім ухопив Джесса і потягнув його назовні. Ми занурилися у воду, авто пішло на дно, я затамував подих і глянув у вікно. Наташа була геть у воді, вона ніяк не могла вивільнитися. Автомобіль став її в’язницею. Мені вже бракувало повітря. Джессове тіло тягнуло мене на дно. Ми з Наташею обмінялися останнім поглядом. Ніколи не забуду її очей, що дивилися на мене з-за шибки автомобіля.
Повітря вже геть бракувало, із відчайдушним зусиллям я виплив на поверхню разом із Джессом. Насилу доплив до берега. Наспіли поліційні патрулі, я бачив, як до річки біжать поліціянти. Я таки добився до них і віддав їм непритомного Джесса. Хотів було відшукати Наташу, поплив на середину річки. Я навіть не пам’ятав, у якому місці потонуло авто. Нічого не було видно, вода стала каламутна. Мене охопив страшенний відчай. Вдалині почулися сирени. Я спробував іще раз пірнути. І знову побачив Наташині очі, той погляд, що переслідуватиме мене все життя.
І ще одне запитання буде переслідувати мене: якби я спробував іще раз смикнути той пасок, щоб вирвати його, а не витягувати Джесса, як ото вона мені сказала, то чи зміг би її порятувати?
3
Обмін
Четвер, 31 липня — п’ятниця, 1 серпня 2014 року
Джесс Розенберґ
Четвер, 31 липня 2014 року
Через п’ять днів після прем’єри
У нас залишалися три дні, щоб розплутати цю справу. Часу було обмаль, проте цього ранку Анна призначила нам зустріч у кафе «Афіна».
— Еге, саме пора гаяти час на сніданки! — бурчав Дерек дорогою до Орфеї.
— Хтозна, що вона хоче, — сказав я.
— Вона нічого більше не сказала?
— Нічого.
— Та й ще у кафе «Афіна»! Це останнє місце, куди я хотів би заглянути, з огляду на обставини.
Я всміхнувся.
— Що таке? — запитав Дерек.
— Ти в кепському гуморі.
— Ні, я не в кепському гуморі.
— Я знаю тебе як облупленого, Дереку. Настрій у тебе геть нікудишній.
— Гаразд, гаразд, — сказав він, — їдь швидше, я хочу знати, що там Анна задумала.
Він увімкнув маяк, щоб пришвидшити мене. Я зареготав.
Прибувши в кафе «Афіна», ми побачили, що Анна сидить за столом у глибині зали. Чашки з кавою вже чекали на нас.
— Ага, ось і ви! — нетерпляче сказала вона, ніби ми загаялися.
— Що сталося? — запитав я.
— Я весь час про неї думала.
— Про кого?
— Про Меґан. Зрозуміло, міський голова хотів її здихатися. Вона забагато знала про нього. Може, Ґордон сподівався лишитися в Орфеї, а не тікати до Монтани. Я спробувала зв’язатися з тією Кейт Ґренд, подругою Меґан. Вона у відпустці. Я лишила повідомлення для неї в готелі, чекаю дзвінка. Та це не має значення: безсумнівно, міський голова хотів усунути Меґан, і він таки зробив це.
— Тільки він убив Джеремі Фолта, а не Меґан, — нагадав Дерек, який не тямив, до чого веде Анна.
— Це був обмін, — відказала Анна. — Він убив Джеремі Фолта для когось іншого. А той інший убив Меґан для нього. Вони обмінялися вбивствами. А кому потрібно було убивати Джеремі Фолта? Тедові Тенненбаумові, який терпіти не міг, щоб його обдирали.
— Але ж ми вирішили, що Тед Тенненбаум не винен, — роздратовано сказав Дерек. — Прокурор починає офіційну процедуру його реабілітації.
Анна не дала збити себе з пантелику.
— У своєму щоденнику Меґан пише, що 1 липня 1994 року мер Ґордон, який носа не потикав до книгарні, прийшов купити театральну п’єсу, яку вже прочитав і навіть розкритикував. Але не він її обрав, а замовник убивства Джеремі Фолта, який записав з використанням простого коду ім’я жертви.
— А нащо так робити? Вони могли просто зустрітися.
— Може, вони були незнайомі. Або ж не хотіли, щоб їх бачили разом. Не хотіли, щоб поліція потім дісталася до них. Нагадую, що Тед Тенненбаум і міський голова ненавиділи один одного, а це добряче алібі. Ніхто не запідозрив би, що вони у змові.
— Навіть якщо ти маєш рацію, Анно, — сказав Дерек, — то як міг міський голова знайти текст, у якому був код?
— Він міг перебрати книжки, — відказала Анна, яка вже думала про це. — Або ж позагинати сторінки, якщо сам залишив код.
— Тобто позагинати сторінки, як ото зробив мер Ґордон із книжкою Стівена Берґдорфа? — запитав я, згадавши про те спостереження, що було в щоденнику Меґан.
— Атож, — відказала Анна.