— Тоді нам треба конче знайти ту книжку, — сказав я.
— Тим-то я й покликала вас сюди, — відказала Анна.
Тієї миті відчинилися двері, й увійшла Сильвія Тенненбаум. Вона люто зиркнула на нас із Дереком.
— Що це означає? — запитала вона Анну. — Ти не попередила, що вони будуть тут.
— Сильвіє, — лагідно сказала Анна, — треба побалакати.
— Нам нема про що говорити, — відтяла Сильвія Тенненбаум. — Мій адвокат саме подає позов проти поліції штату.
— Сильвіє, — провадила Анна, — гадаю, твій брат причетний до вбивства Меґан і родини Ґордонів. І докази цього в тебе вдома.
Сильвія аж остовпіла, почувши те.
— Анно, — образилася вона, — то ти теж на їхньому боці?
— Ми можемо спокійно поговорити, Сильвіє? Я хочу тобі дещо показати.
Сильвія завагалася, та потім погодилася сісти поруч із нами. Анна коротко змалювала їй ситуацію й показала витяги зі щоденника Меґан Падалін. Потім сказала:
— Я знаю, що ти успадкувала дім твого брата, Сильвіє. Якщо Тед причетний до цих справ, то книжка може бути там, і нам потрібно заглянути в неї.
— Я там ґрунтовно поприбирала, — кволим голосом пробурмотіла Сильвія. — Але його бібліотеки не чіпала.
— Ми можемо туди зазирнути? — запитала Анна. — Якщо знайдемо ту книжку, то отримаємо відповіді на запитання, що нас непокоять.
Сильвія трохи повагалася — це тривало стільки часу, скільки горить недопалок цигарки, що впав на тротуар, — та врешті погодилася. Ми поїхали до неї. Ми з Дереком знову опинилися в тому домі, який обшукували двадцять років тому. Тоді ми нічого там не знайшли. А доказ був у нас перед очима. Тільки ми тоді не помітили його. То була книжка про фестиваль. Її обкладинка й досі була загнута на ріжку. Вона стояла собі на полиці, поміж творами великих американських письменників. Ніхто й не торкнувся її за весь цей час.
Тепер її взяла до рук Анна. Ми з’юрмилися довкола неї, й вона повільно перегорнула сторінки, де видніли підкреслені фломастером слова. Як і в тексті п’єси Кірка Гарві, що його ми знайшли в міського голови, перші літери кожного підкресленого слова склалися в ім’я:
МЕҐАН ПАДАЛІН.
Отямившись напередодні в клініці Маунт-Сінай у Нью-Йорку, Дакота неймовірно швидко відновлювала сили. Лікар, який прийшов поглянути, як почувається дівчина, застав її, коли вона жадібно поглинала гамбургер, що приніс їй батько.
— Та не так швидко, — сказав він, усміхаючись, — добре пережовуйте.
— Я голодна як вовк, — відказала дівчина з напханим ротом.
— Радий бачити вас у такому стані.
— Дякую, пане лікарю! Завдяки вам я ще поживу на світі.
Лікар стенув плечима.
— Ви завдячуєте тільки собі, Дакото. Ви боролися за життя. Ви хотіли жити.
Вона опустила очі. Лікар перевірив пов’язку в неї на грудях. Їй довелося накласти кільканадцять швів.
— Не турбуйтеся, — сказав лікар. — Ми вдамося до косметичної хірургії й замаскуємо шрам.
— Не треба, — відказала Дакота. — Це мені відплата.
За дві тисячі кілометрів звідтіля кемпінг-кар Берґдорфа мчав дев’яносто четвертою автострадою, покинувши штат Вісконсин. Родина вже була біля Міннеаполіса, аж Стівен зупинився на автозаправці, щоб наповнити бак пальним.
Діти вийшли надвір розім’яти ноги. Трейсі теж вийшла з автомобіля й підійшла до чоловіка.
— Заїдьмо до Міннеаполіса, — сказала вона.
— О ні, — роздратовано відказав Стівен, — не міняй мені програми!
— Якої програми? Я хотіла скористатися мандрівкою, щоб показати дітям кілька міст. Ти відмовився зупинитися в Чикаго, а тепер не хочеш відвідати Міннеаполіс. Нащо ж ми мандруємо, Стівене, якщо ніде не зупиняємося?
— Ми прямуємо до Єлловстоунського парку, моя люба! Якщо будемо весь час зупинятися, то так і не доберемося до нього.
— Ти поспішаєш?
— Ні, але ж ми мали на увазі Єлловстоун, а не Чикаґо, чи Міннеаполіс, чи ще якусь діру. Я поспішаю побачити цю унікальну природну перлину. Діти будуть дуже розчаровані, якщо ми гаятимемося.
А тут і діти підбігли й закричали хором:
— Тату, мамо, автомобіль смердить! — і старша дівчинка затиснула собі носа.
Стівен кинувся до автомобіля, страшенно перелякавшись.
Жахливий сморід уже добряче просякав з-під кришки багажника.
— Скунс! — вигукнув він. — Ми задавили скунса! От блядство!
— Не кажи таких вульгарних слів, Стівене, — докірливо сказала Трейсі. — Хіба це так важливо.
— От блядство! — зрадівши, повторив син.
— Ох, усиплю я тобі! — вигукнула його мати.
— Так, усі в кемпінг-кар, — звелів Стівен, виймаючи пістолет, хоч бак іще не зовсім наповнився. — Діти, не підходьте до автомобіля, вам зрозуміло? Ви можете заразитися. Цей сморід може триматися ще довго. Смердітиме, як ніколи. Ох, такий сморід, наче від мерця! От клятий скунсяра!
Ми подалися до книгарні Коді, щоб реконструювати події 1 липня 1994 року, як їх змалювала в своєму щоденнику Меґан. Запропонували долучитися до нас Майклові і Кірку: вони могли допомогти нам чіткіше побачити ситуацію. Анна стала за прилавком, як ото стояла там Меґан. Кірк, Майкл і я грали роль покупців. Дерек став перед стелажем із книжками місцевих авторів, що стояв трохи далі в крамниці.
Анна взяла статтю з «Орфея кронікл», що вийшла друком наприкінці червня 1994 року, яку вона знайшла незадовго до смерті Коді. Глянула на фото Коді перед стелажем і сказала:
— За тієї пори стелаж містився в комірчині, що була відокремлена перегородкою. Коді прозивав те приміщення «кімнатою місцевих авторів». І тільки згодом він прибрав ту стіну, щоб було більше місця.
— Отже, тоді з-за прилавка не можна було бачити, що діється в залі, — виснував Дерек.
— Атож, — відказала Анна. — Ніхто не міг помітити, що діялося в цій кімнаті першого липня. Але Меґан стежила за діями Ґордона. Їй могла видаватися підозрілою його присутність у книгарні, адже він цілі місяці не заходив сюди, тож вона за ним наглядала, дивилася, що він там робить.
— Отже, цього дня, — сказав Кірк Гарві, — у тій кімнаті Тенненбаум і мер Ґордон потайки занотували імена тих, кого вони хотіли позбутися.
— Два смертні вироки, — пробурмотів Майкл.
— Тому Коді й убили, — сказала Анна. — Він, звісно ж, бачив убивцю в книгарні й урешті ідентифікував його. А може, вбивця боявся, що Меґан тоді сказала йому, що стала свідком дивної сцени.
Я зауважив, що та гіпотеза тримається купи. Та Дерек і далі сумнівався.
— І яке ж продовження твоєї теорії, Анно? — запитав він.
— Обмін відбувся першого липня. Джеремі вбили шістнадцятого. Два тижні Ґордон шпигував за ним, вивчав його звички. Зрозумів, що той щовечора повертався з Ріджс-клубу тим самим шляхом. Урешті він узявся до задуманого. Але ж він аматор. Він не вбиває безпристрасно, він просто пхає Джеремі й залишає його вмирати у рову, хоч той іще живий. Потім збирає уламки, тікає, він у паніці, наступного дня позбувається автомобіля, ризикуючи тим, що дилер може видати його поліції. Цілковита імпровізація. Мер Ґордон убиває Джеремі лише тому, що хоче позбутися Меґан, поки вона не донесла на нього і не призвела його до краху. Це вбивця попри власне бажання.
Запало мовчання.
— Гаразд, — сказав Дерек. — Будемо вважати, що все це тримається купи і що мер Ґордон таки убив Джеремі. А що з Меґан?
— Тед Тенненбаум приходить до книгарні, — провадила Анна. — Меґан згадує про його відвідини в щоденнику. Це регулярний покупець. Либонь, під час якогось візиту він чує, що вона не піде на прем’єру фестивалю, й тоді вирішуй вбити її під час пробіжки, коли все місто буде на центральній вулиці. Без свідків.
— У твоїй гіпотезі є один ґандж, — сказав Дерек. — Тед Тенненбаум не вбивав Меґан Падалін. Не забувай, що він потонув під час нашого переслідування, а зброю так і не знайшли, аж ось у суботу минулого тижня її застосували у Великому театрі.