Світляну вивіску демонтували і розтрощили, меблі продали, щоб заплатити за останні місяці найму приміщення й розірвати угоду про оренду. Вантажники переносили останні стільці, щоб перевезти до ресторану, який їх придбав, а Дарля сиділа на холодній бровці тротуару й дивилася на все те. Аж хтось із вантажників приніс їй картонну коробку.
— Ми знайшли її у кутку в кухні. Може, ви захочете це взяти собі?
Дарля заглянула в коробку. Там були Наташині нотатки, меню, кухонні рецепти, одне слово, пам’ять про те, якими вони з нею були. А ще була там світлина, де знявся Джесс, Наташа, Дерек і вона. Дарля взяла ту світлину і довго дивилася на неї.
— Я візьму це фото, — сказала вона. — Дякую. Решту викиньте.
— Справді?
— Так.
Вантажник кивнув і подався до ваговоза. Дарля знесилено заридала.
Треба було все забути.
Джесс Розенберґ
П’ятниця, 1 серпня 2014 року
Через шість днів після прем’єри
Невже Меґан хотіла покинути Семюеля Падаліна? І невже він не втерпів і вбив її, а потім іще й отримав за неї страховку?
Коли ми приїхали до нього того ранку, вдома його не було. Ми вирішили податися до нього на роботу. З бюро адміністратора йому сповістили про нас, і він мовчки припровадив усіх до свого кабінету, зачекав, поки ми зачинимо за собою двері, а потім просто-таки вибухнув.
— Ви що, показилися? Чому ви без попередження прилізли сюди? Хочете, щоб я втратив роботу?
Він був страшенно розлючений. Тоді Анна запитала:
— Ви завжди такий гнівливий, Семюелю?
— Чому ви запитуєте про це?
— Тому що ви били свою дружину.
Семюель Падалін аж рота роззявив.
— Що ви торочите?
— Не вдавайте, буцімто ви страшенно здивовані, — гостро сказала Анна, — ми все знаємо!
— Хто вам таке сказав, га?
— Не має значення, — відтяла Анна.
— Послухайте, за місяць до її загибелі поміж мною і Меґан сталася величезна сварка, це правда. Я дав їй ляпаса, бо не міг витерпіти. Геть з глузду зсунувся. Цьому не було вибачення. Але це був єдиний раз. Я не бив Меґан!
— Чому ви посварилися?
— Я виявив, що Меґан мене зраджує. Я хотів її покинути.
Понеділок, 6 червня 1994 року
Того ранку, зваривши каву і збираючись уже йти на роботу, Семюель Падалін побачив, що дружина вийшла зі своєї кімнати в халаті.
— Ти не працюєш сьогодні? — запитав він.
— У мене температура, недобре почуваюся. Щойно зателефонувала Коді й попередила, що не буду сьогодні в книгарні.
— Маєш рацію, — сказав Семюель і одним духом допив каву. — Іди полеж.
Він поставив чашку в мийницю, поцілував дружину в чоло і подався на роботу.
Звичайно, він так нічого б і не дізнався, якби не повернувся за годину, щоб узяти теку, яку прихопив на вихідні, щоб уважно переглянути, та й забув у вітальні на столі.
Діставшись своєї вулиці, він побачив, як Меґан виходить із дому. На ній була розкішна літня сукенка і вишукані босоніжки. Вигляд мала радісний, вона була в доброму гуморі й нічим не нагадувала ту жінку, яку він покинув у хаті годину тому. Він зупинився й побачив, що вона сідає в авто. Жінка не помітила його. Він вирішив податися за нею.
Меґан попрямувала до Бріджгемптона, не підозрюючи, що за нею стежить її чоловік, який тримається за кілька автомобілів позаду. Проїхавши центральну вулицю міста, звернула на шлях до Саґ-Гарбора, а за двісті метрів покотила до розкішної садиби готелю «Троянда Півночі». То був дуже престижний готель, що стояв на відлюдді, там полюбляли зупинятися нью-йоркські знаменитості. Семюель теж звернув за нею, проте лишив її трохи далі попереду, щоб вона його не помітила. Підкотивши до готелю, він не знайшов її ні в барі, ні в ресторані. Вона піднялася простісінько в готель. Зустрілася з кимось у номері.
Того дня Семюель Падалін не повернувся на роботу. Він сидів у машині на паркувальному майданчику і впродовж довгих годин чекав дружину. Вона так і не вийшла, й тоді він поїхав додому і почав порпатися в її щоденниках. Там він із жахом виявив, що вона вже цілі місяці зустрічається з якимось чоловіком у готелі «Троянда Півночі». Хто ж він такий? Вона писала, що запізналася з ним під час святкування Нового року. Вони були там разом. Отже, він його бачив. Може, навіть знав. Семюеля аж занудило. Він сів у авто і поїхав куди очі бачать, не знаючи, що вдіяти.
Коли врешті повернувся додому, Меґан вже була там. Він застав її у нічній сорочці, вона вдавала хвору.
— Ох ти ж, бідолашко моя, — сказав він, насилу гамуючи лють, — то тобі не полегшало?
— Ні, — кволим голосочком пропищала вона, — я цілісінький день була в ліжку.
Далі Семюель не міг уже стриматися. Він просто-таки вибухнув. Сказав, що він усе знає, що бачив, як вона їздила до «Троянди Півночі», щоб піти в номер до якогось чоловіка. Меґан того не заперечувала.
— Вимітайся відціля, — кричав Семюель, — ти огидна мені!
Вона вибухнула плачем.
— Вибач мені, Семюелю! — пополотнівши, хлипала вона.
— Іди відціля! Катай з мого дому. Забирай свої речі й вимітайся, я не хочу тебе бачити.
— Семюелю, не роби цього! Не хочу тебе втрачати. Я тільки тебе кохаю.
— Треба було подумати про це, перш ніж лягати в ліжко з першим зустрічним!
— Це найбільша помилка в моєму житті, Семюелю! Я нічого не відчуваю до нього!
— Мені блювати від тебе хочеться. Я читав твої щоденники, я бачив, що ти пишеш про нього. Я бачив, як ти ходила до нього в «Троянду Півночі»!
І тоді вона закричала:
— Ти не зважав на мене, Семюелю! Я не почувалася потрібною тобі! Ти й не глянеш на мене. Коли цей чоловік почав до мене залицятися, мені було це приємно. Авжеж, я регулярно зустрічалася з ним! Авжеж, ми фліртували! Але я ніколи не спала з ним!
— То це я тепер винен, так?
— Ні, просто я почуваюся самотньою з тобою.
— Я прочитав, що ти заприязнилася з ним того вечора, коли святкували Новий рік. То ти робила це на очах у мене! Виходить, я знаю цього чоловіка? Хто він?
— Не має значення, — схлипнула Меґан, яка вже й не знала, чи говорити, чи мовчати.
— Не має значення? То це все мені приснилося?
— Семюелю, не кидай мене, благаю!
Сварка розгорялася. Меґан почала докоряти чоловікові за брак романтичності й уваги, аж той урешті сказав:
— Кажеш, з мене поганий мрійник? А ти схиляєш мене до мрій? У тебе нема ніякого життя, ти нічого не розповідаєш, крім отих своїх убогих балачок про книгарню й ту дурню, що крутиться у тебе в твоїх убогих мізках!
Ті слова вразили Меґан простісінько в серце, і вона плюнула чоловікові в лице, а той несамохіть дав їй добрячого ляща. Меґан прикусила язика. У роті зацебеніла кров. Вона ніби здуріла. Вхопила ключі від автівки і вибігла надвір у нічній сорочці.
— Повернулася вона наступного дня, — сказав Семюель Падалін. — Благала мене не кидати її, присягалася, що той чоловік був жахливою помилкою й що все це тільки дало їй змогу збагнути, як палко вона мене кохає. Я вирішив дати нашому шлюбові другий шанс. І знаєте що? Нам стало так добре. Я почав уділяти їй більше уваги, вона почувалася щасливішою. Наші стосунки змінилися. Ми були щасливі як ніколи. То були пречудові два місяці, ми будували багато планів.
— А коханець? — запитала Анна. — Що сталося з ним?
— Хтозна. Меґан сказала, що порвала з ним назавжди.
— Як він сприйняв той розрив стосунків?
— Я не знаю, — відтяв Семюель.
— І ви так ніколи і не дізналися, хто він такий?
— Ні. Я навіть ніколи його не бачив.
Запало мовчання.
— То це тому ви й не перечитували тих щоденників? — запитала Анна. — І тим-то й зберігали їх у підвалі, що вони нагадували вам той болісний епізод?