Семюель мовчки кивнув, він уже не міг говорити. У горлі в нього виріс давкий клубок, що не давав і слова мовити.
— Останнє запитання, пане Падаліне, — озвався Дерек. — У вас є татуювання на тілі?
— Ні, — пробурмотів той.
— Можна попросити вас задерти сорочку? Це звичайна перевірка.
Семюель Падалін мовчки послухався й задер сорочку. Татуювання у вигляді орла не було.
А що як той невдатний коханець не зміг витерпіти, що втрачає Меґан, і вбив її?
Не можна було скидати з рахунку жодного сліду. Після відвідин Семюеля Падаліна ми подалися в Бріджгемптон, до готелю «Троянда Півночі». Звісно ж, коли ми сказали адміністраторові, що хочемо з’ясувати ім’я чоловіка, який винаймав номер 6 червня 1994 року, він зареготав просто нам в обличчя.
— Дайте нам список усіх клієнтів, що винаймали кімнати від п’ятого до сьомого червня 1994 року, і ми самі його знайдемо, — сказав я.
— Пане, — сказав адміністратор, — бачу, ви нічого не розумієте. Ви кажете про 1994 рік. За тієї пори картки писали рукою. Немає електронної бази даних, якою я міг би скористатися, щоб допомогти вам.
Поки я перемовлявся з адміністратором, Дерек ходив туди-сюди готельним вестибюлем. Аж зиркнув на стіну пошани, де висіли світлини славетних людей, — акторів, письменників, постановників, — що зупинялися в готелі. Завмер, а потім зірвав одну фотографію.
— Пане, — вигукнув адміністратор, — що ви робите! Ви не маєте права, це...
— Джессе, Анно, — закричав Дерек, — а погляньте-но!
Ми підбігли до нього й побачили фото Мета Островскі, молодшого на двадцять років, у вечірньому костюмі, він, усміхаючись, позував поруч із Меґан Падалін.
— Коли зробили цю світлину? — запитав я в адміністратора.
— 1994 року, під час святкування Нового року, — відказав той. — Це критик Островскі й...
— Островскі був коханцем Меґан Падалін! — вигукнула Анна.
Ми негайно поїхали до готелю «Озерний». Увійшовши до вестибюля, натрапили на директора.
— Уже? — здивувався він, угледівши нас. — Таж я допіру зателефонував.
— Кому ви зателефонували? — запитав Дерек.
— У поліцію, — відказав директор. — Стосовно Мета Островскі. Він щойно покинув готель, вочевидь терміново подався до Нью-Йорка. Мені сказала про це покоївка.
— Та про що ви кажете? — нетерпляче запитав Дерек.
— Ходімо, покажу.
Директор спровадив нас в апартаменти номер триста десять, де мешкав Островскі, й відчинив двері запасним ключем. Ми ввійшли до кімнати і побачили, що на стінах приліплені вирізки з газет, де йшлося про вбивство чотирьох людей, про зникнення Стефані, про наше слідство, а ще скрізь були світлини Меґан Падалін.
4
Зникнення Стефані Мейлер
Субота, 2 серпня — понеділок, 4 серпня 2014 року
Джесс Розенберґ
Субота, 2 серпня 2014 року
Через сім днів після прем’єри
Невже Островскі був отим третім злочинцем? Ми втратили його слід від учорашнього дня. Знали тільки те, що він повернувся до Нью-Йорка: камери стеження нью-йоркської поліції зафіксували його авто, коли воно проїздило Мангеттен-бридж. Та додому він не повернувся. Його помешкання було порожнє. Мобільник був поза зоною, тож місцезнаходження його неможливо було з’ясувати, а з усієї родини він мав тільки стареньку сестру, яку теж неможливою було ні знайти, ні зв’язатися з нею. Отож ми з Дереком організували засідку біля його дому й сиділи там майже цілу добу. Це все, що ми могли поки що вдіяти.
Усі сліди провадили до нього: він був коханцем Меґан Падалін від січня до червня 1994 року. У готелі «Троянда Півночі» нам сповістили, що він регулярно бував там упродовж усього цього періоду. Того року він прибув до Гемптонса тільки з нагоди театрального фестивалю в Орфеї. А раніше бував там цілими місяцями. Звісно ж, заради Меґан. Тож не міг пережити, що вона його кинула. Він убив її того вечора, коли була прем’єра, а заодно й родину Ґордонів, що, як на лихо, виявилася свідком убивства. Він мав час, щоб і туди, й назад дійти пішки, і встигнути до початку вистави опинитися в залі. А потім помістити свій відгук про виставу в пресі, щоб усі знали, що він був у Великому театрі того вечора. Пречудове алібі.
Трохи раніше Анна показала того дня фото Островскі Міранді Бірд, сподіваючись, що вона впізнає його, але та не висловила якось певності.
— Може, це і він, — сказала вона, — та нелегко стверджувати щось через двадцять років.
— Ви певні, що в того чоловіка було татуювання? — запитала Анна. — Бо в Островскі його нема.
— Я вже й сама не знаю, — зізналася Міранда. — Може, я щось поплутала?
Поки ми стежили за Островскі в Нью-Йорку, в Орфеї Анна сиділа в архівній кімнаті і разом із Кірком Гарві й Майклом Бірдом перечитувала справу. Вони хотіли упевнитися, що нічого не пропустили. Усі були зморені й голодні. Вони весь день нічого не їли, крім цукерок і шоколаду, що їх через регулярні проміжки часу носив їм Майкл зі свого кабінету, де тих ласощів була повна шухляда.
Кірк весь час зиркав на стіну, де висіли зауваження, світлини і вирізки з газет. Урешті сказав Анні:
— А чому тут немає імені тієї жінки, що могла б упізнати злочинця? Адже поміж свідками вона зазначена, як «жінка з мотелю на шістнадцятій автостраді». Інші під іменами.
— І справді, — сказав Майкл. — Як її звати? Це може бути дуже важливо.
— Джесс тим клопотався, — відказала Анна. — У нього треба запитати. Так чи так вона нічого не пам’ятає. Не гаймо часу на неї.
Але Кірк не здавався.
— Я заглянув у справу 1994 року: там її не було. То це новий свідок?
— Треба запитати Джесса, — відказала Анна.
Кірк усе ж таки наполягав, тож Анна чемно попросила Майкла принести кілька шоколадок, і той вийшов. Вона скористалася його відсутністю й коротко виклала ситуацію Кіркові, сподіваючись, що він зрозуміє, наскільки важливо не казати про цього свідка Майклові.
— Ти ба, — прошепотів Кірк, — ніколи не повірив би, що Майклова дружина була повією у Джеремі Фолта.
— Тихіше, Кірку! — сказала Анна. — Про це не можна! Якщо обмовитеся, то я, їй-богу, уб’ю вас.
Анна вже шкодувала, що сказала йому про це. Вона відчувала, що він не втримає язика за зубами. Майкл приніс торбинку цукерок.
— То що з тим свідком? — запитав він.
— Ми вже не переймаємося ним, — усміхнулася йому Анна. — Тепер на черзі Островскі.
— Не уявляю, як це Островскі міг убити цілу родину, — сказав Майкл.
— Знаєш, не можна судити із зовнішності, — зауважив Кірк. — Часом думаєш, ніби знаєш людину, а потім відкриваєш такі дивовижні таємниці...
— Годі, — встряла Анна, пронизавши Кірка убивчим поглядом, — поговоримо про це, коли Джесс із Дереком схоплять Островскі.
— Якісь звістки від них є? — запитав Майкл.
— Жодних.
Була 20 година 30 хвилин, ми сиділи в автомобілі перед будинком Островскі.
Урешті вирішили знімати засідку, аж раптом угледіли Островскі, який недбалою ходою прямував до свого дому. Ми вискочили з автомобіля із револьверами у руках і кинулися на нього.
— Джессе, ви що, сказилися! — зарепетував Островскі, коли я притиснув його до стіни і надів наручники.
— Ми все знаємо, Островскі! — заревів я. — Вам клямка!
— Що ви знаєте?
— Ви вбили Меґан Падалін і родину Ґордонів. А також Стефані Мейлер і Коді Іллінойса.
— Що? — заревів Островскі й собі. — Та ви здуріли!
Довкола нас зібрався гурт перехожих. Дехто знімав ту сцену на мобільник.
— Ґвалт! — залементував Островскі. — Це не полісмени! Це божевільні!